Читати книгу - "Сповідь"

І справді, до мене ставилися не як до слуги. Хоча обідав я в людській, мені не дали лівреї, а коли молодий гульвіса граф де Фавріа забажав, щоб я стояв на зап’ятках його карети, його дід узагалі заборонив мені будь-кого супроводжувати таким чином і виконувати свою посаду поза домом. У той самий час я прислуговував за столом і виконував майже всі обов’язки слуги, але виконував їх до деякої міри вільно і не був приставлений спеціально до кого-небудь. Якщо не брати до уваги обов’язку писати листи, які мені іноді диктували, і вирізати картинок для графа де Фавріа, я мав у своєму розпорядженні майже весь свій час. Таке випробування, якого я не помічав, було, безперечно, дуже небезпечним і навіть не дуже гуманним, оскільки велике неробство могло розвинути в мені пороки, яких у мене без нього не було б.

Але, на щастя, цього не трапилося. Повчання пана Гема запали мені в серці і так мені сподобалися, що я кілька разів ходив до нього, щоб знову послухати їх. Думаю, що ті, хто бачив, як я іноді потихеньку виходив з дому, зовсім не здогадувалися, куди я йшов. Не було нічого розумнішого за ті поради, які він давав мені щодо моєї поведінки. Початок моєї служби був чудовим, я був такий старанний, уважний і запопадливий, що всіх зачарував. Одначе абат Гем мудро застеріг мене, щоб я стримав свій початковий запал, аби згодом він не ослабів і на це не звернули б уваги. «Початок вашої служби, – сказав він, – стане мірилом тих вимог, які висуватимуть до вас і в майбутньому. Тож витрачайте свої сили ощадливіше, щоб згодом зробити більше, але остерігайтеся робити менше».

Оскільки ніхто не проаналізував моїх маленьких талантів і в мені припускали лише те, що дано від природи, мені здавалося, попри обіцянки графа Гувона, що ніхто й не думав шукати мені кращого застосування. За невдалими сімейними справами про мене майже забули. Маркіз де Брей, син графа де Гувона, був тоді послом у Відні. При дворі відбулися зміни, що зачепили й родину графа, і декілька тижнів усі були в такому хвилюванні, що їм було не до мене. Тим часом завзяття моє досі майже не слабшало. Одна обставина справила на мене і хороший і поганий вплив, змусивши не шукати розваг поза домом і разом з тим змусивши ставитися дещо недбаліше до виконання своїх обов’язків.

Мадемуазель де Брей була приблизно мого віку, гарної статури, досить красива, з дуже білою шкірою і дуже чорним волоссям. Незважаючи на те, що вона була брюнетка, на її обличчі лежав вираз лагідності, властивий лише блондинкам, перед яким моє серце ніколи не могло встояти. Придворний туалет, який так личить молодим жінкам, підкреслював її красиву талію, відкривав груди і плечі, а оскільки двір був тоді в жалобі, чорне плаття робило ще сліпучішим колір її шкіри. Мені скажуть, що не справа слуги помічати такі речі. Звичайно, це було неправильно; а проте я помічав усе це, та й не лише я. Метрдотель та інші слуги говорили іноді про це за столом з грубістю, що змушувала мене жорстоко страждати. Утім, я не настільки утратив розум, щоб закохатися серйозно. Я не забувався, знав своє місце і не давав волі своїм бажанням. Я любив дивитися на мадемуазель де Брей, слухати її слова, позначені розумом, почуттям, чесністю. Моє честолюбство обмежувалося задоволенням робити послугу їй і не виходило за межі моїх прав. За столом я старанно шукав нагоди ними скористатися. Якщо її лакей на хвильку відходив від її стільця, я миттю займав його місце. В інший час я стояв проти неї, намагаючись прочитати в її очах, чого вона хоче, ловив мить, щоб змінити їй тарілку.

Чого б я тільки не зробив, щоб вона зволила наказати мені що-небудь, поглянути на мене, сказати мені хоч слово! Але марно. Мене принижувала думка, що я ніщо в її очах, що вона навіть не помічає моєї присутності. Але одного разу, коли її брат, що іноді звертався до мене за столом, сказав мені щось не надто приємне, я відповів йому так тонко і так вишукано, що вона звернула на це увагу і нарешті подивилася в мій бік. Цей швидкоплинний погляд кинув мене у захват. Наступного дня мені випала нагода заслужити її погляд удруге, і я цим скористався. Давали обід, де я вперше з великим здивуванням побачив, що метрдотель прислуговує в капелюсі і зі шпагою при боці. Мимохідь розмова торкнулася девізу дому Солярів, що красувався на гобеленах разом з гербом: «Tel fiert qui ne tue pas». Оскільки п’ємонтці зазвичай не великі знавці французької мови, хтось вирішив, що знайшов у цьому девізі граматичну помилку, і сказав, що в слові «fiert» зовсім не треба писати «t».

Старий граф де Гувон збирався відповісти, але, кинувши погляд на мене, помітив, що я усміхаюся, не сміючи нічого сказати. Він наказав мені говорити. Тоді я сказав, що не вважаю «t» зайвим, що «fiert» – стародавнє французьке слово, яке походить не від «ferus», що означає «гордовитий, загрозливий», а від дієслова «ferit», що означає «ранить, розбиває», і тому девіз, як мені здається, говорить не «Той загрожує…», а «Той ранить, хто не вбиває».

Усі мовчки дивились на мене і переглядались. Я в житті не бачив подібного подиву. Але мене особливо потішив вираз задоволення на обличчі мадемуазель де Брей. Ця горда особа удостоїла мене ще одного погляду, який вартий був першого, а потім, спрямувавши очі на свого дідуся, вона, здавалося, з деяким нетерпінням чекала, щоб він похвалив мене. І він справді похвалив мене, так щиро і з таким задоволеним виглядом, що всі присутні хором долучилися до нього. То була коротка, але в усьому солодка мить, один з тих рідкісних моментів, коли обставини знову розташовуються в їх природному порядку і мстять за гідність людини, принижену мінливостями долі. Через кілька хвилин мадемуазель де Брей знову підвела на мене очі й попросила мене тоном соромливим і ласкавим принести їй пити. Неважко зрозуміти, що я не змусив її чекати, але, коли я підходив до неї, мене охопило таке тремтіння, що, наливши склянку по самі вінця, я розхлюпав воду на її тарілку і на неї саму. Її брат легковажно запитав мене, чому я так тремчу. Це запитання нітрохи мене не підбадьорило, а мадемуазель де