Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

був справжнім співробітником Служби безпеки, а просто проходив практику в ДПУ/Без і не мав необхідних знань. Гульберґ зважив різні варіанти і визнав за краще обережно вивести Б’юрмана з цієї історії. Він пригрозив молодому адвокату довічним ув’язненням за державну зраду, якщо той хоч словом обмовиться про Залаченка, вдався до підкупу у формі обіцянки в майбутньому забезпечувати його роботою і, нарешті, до лестощів, що додало Б’юрману відчуття власної значущості. Гульберґ простежив за тим, щоб юрист-початківець отримав місце в адвокатській фірмі з гарною репутацією, а потім щоб його буквально завалили роботою. Проблема полягала лише в тому, що Б’юрман виявився такою посередністю, що просто не зміг скористатися наданими йому можливостями. Через десять років він пішов з адвокатської фірми і відкрив власну практику, завдяки чому через деякий час завів адвокатську контору з єдиною секретаркою на площі Уденплан.

Протягом наступних років Гульберґ потихеньку весь час наглядав за Б’юрманом і припинив лише наприкінці 80-х років, коли Радянський Союз почав розвалюватися і справа Залаченка відійшла на задній план.

Спочатку «Секція» сподівалася за допомогою Залаченка розібратися в справі Пальме — ця загадка постійно цікавила Гульберґа. Відповідно, Пальме став першою темою, яку Гульберґ промацував під час довгого опитування перебіжчика.

Проте надії незабаром розтанули, позаяк Залаченко ніколи в Швеції не працював і до пуття про неї нічого не знав. Зате йому доводилося чути про якогось «Червоного скакуна» — високопоставленого шведського або, можливо, скандинавського політика, що працював на КДБ.

Гульберґ склав список осіб, пов’язаних з Пальме. До нього входили Карл Лідбум, П’єр Шорі, Стен Андерссон, Маріта Ульвскуґ і ще кілька людей. До цього списку Гульберґ буде потім раз по раз повертатися до кінця життя, але так і не отримає бажаної відповіді.

Несподівано Гульберґ зробився одним із сильних світу цього. Його з повагою вітали в ексклюзивному клубі обрані бійці, що добре знали один одного, контакти між якими здійснювалися на основі особистої дружби і довіри, а не через офіційні канали, відповідно до бюрократичних правил. Йому довелося зустрітися із самим Джеймсом Ісусом Анґлетоном і випити віскі в затишному клубі в Лондоні з шефом МІ-6. Він потрапив до лав великих.

До зворотного боку його професії належала цілковита неможливість розповісти про свої успіхи, навіть у мемуарах, які опублікували б після смерті автора. І ще постійне побоювання, що ворог помітить його поїздки, почне за ним стежити і він мимоволі виведе росіян на Залаченка.

Відносно конспірації та безпеки сам Залаченко був власним найлютішим ворогом.

У перший рік перебіжчика поселили в квартирі, що належала «Секції». Ні в яких реєстрах або офіційних документах він не значився, і в «Групі Залаченка» гадали, що планувати його майбутнє їм доведеться ще не скоро. Лише навесні 1978 року він дістав паспорт на ім’я Карла Акселя Бодіна і з великими зусиллями створену легенду — минуле, відображене в шведських реєстрах, фіктивне, але здатне витримати перевірку.

Проте вони запізнилися. До цього часу Залаченко вже що є сили трахався з цією шльондрою Агнетою Софією Саландер, що мала раніше прізвище Шьоландер, спокійнісінько назвавшись їй своїм справжнім ім’ям — Залаченко. Гульберґ вважав, що у колишнього шпигуна щось не гаразд з головою, навіть підозрював, що той мало не прагне бути розкритим. Йому, здавалося, була просто потрібна естрада й увага публіки — якось інакше пояснити його неймовірну тупість було важко.

Його життя заповнювали повії, тривалі запої, інциденти із застосуванням насильства, бійки з охоронцями ресторанів та різними іншими людьми. Залаченко потрапляв до шведської поліції — тричі за пияцтво і двічі за бійки в ресторанах. І щоразу «Секції» доводилося втручатися, витягувати його з неприємностей і стежити за тим, аби папери знищувались, а записи в журналах змінювались. Гульберґ приставив до нього Гуннара Бйорка, і тому доводилося майже цілодобово пасти перебіжчика. Давалося це з труднощами, але вибору не залишалося.

А все могло б іти так гладко. На початку 80-х років Залаченко вгамувався і почав пристосовуватися до життя. Але шльондру Саландер він так і не кинув, і, навіть гірше, у них народилися доньки-двійнятка, Камілла і Лісбет Саландер.

Лісбет Саландер.

Вимовляючи її ім’я, Гульберґ переживав неприємні почуття.

Ще коли дівчаткам було років по дев’ять або десять, з приводу Лісбет Саландер у Гульберґа з’явилися погані передчуття. Не треба бути психіатром, щоб зрозуміти, що вона ненормальна. Гуннар Бйорк доповідав, що вона виявляє щодо Залаченка впертість, жорстокість і агресію і, крім того, схоже, нітрохи його не боїться. Вона рідко що-небудь говорила, але демонструвала свою незадоволеність тисячею інших способів. Від неї слід було чекати проблем, але навіть у найсміливіших фантазіях Гульберґ не міг уявити собі, в яку гігантську проблему вона виросте насправді. Він більше за все боявся, що ситуація в родині Саландер призведе до якого-небудь розгляду соціальних служб, де спливе ім’я Залаченка. Він раз у раз благав підопічного порвати з сім’єю і триматися від неї подалі. Той обіцяв, але кожного разу порушував обіцянку. Він заводив собі інших повій, і у великій кількості, проте через кілька місяців завжди знову повертався до Агнети Софії Саландер.

Клятий Залаченко. Хіба хороший шпигун може дозволяти члену керувати своєю поведінкою? Але Залаченко, здавалося, був вищий за будь-які норми і правила або, принаймні, вважав себе вищим за них. Якби він хоч просто трахав цю шльондру, була б усе-таки інша річ, але Залаченко регулярно завдавав своїй подрузі тяжких тілесних ушкоджень. Він, здавалося, навіть сприймав це як веселий спосіб познущатися зі своїх опікунів із «Групи Залаченка» і бив її при кожній зустрічі лише для того, щоб їх подражнити і завдати їм неприємностей.

У тому, що Залаченко — хворий покидьок, сумнівів у Гульберґа не було, але вибирати йому не доводилося. У нього був один-єдиний перебіжчик з агентів ГРУ, який до того ж чудово усвідомлював своє значення для Гульберґа.

Гульберґ зітхнув. Співробітники «Групи Залаченка» грали роль загону прибиральників, від цього нікуди не дітися. Залаченко знав, що може дозволити собі все, що завгодно, а вони потім розберуться з його проблемами. І щодо Агнети Софії Саландер він користувався цим понад будь-яку міру.

Застережень не бракувало. Коли Лісбет Саландер лише сповнилося дванадцять років, вона штрикнула татуся ножем. Рани виявилися несерйозними, але його відвезли до лікарні Святого Георгія, і «Групі Залаченка» довелося провести неабияку роботу, щоб замести сліди. Того разу Гульберґ мав з підопічним дуже серйозну розмову. Він якнайдетальнішим чином пояснив бешкетникові, що той більше ніколи не повинен вступати в контакт з родиною Саландер, і Залаченко