Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

Ні, ми ще врятуємо, що можна, зробимо, що можна. А коли вже доведеться горіти, то прихопимо декого з собою.

Раптом він згадав про книжки і повернув назад. Так, про всякий випадок.

Він знайшов книжки там, де залишив, біля садового паркану. Мілред, хвалити бога, забрала не всі. Чотири ще лежали там, де він їх заховав. У пітьмі чулися крики, спалахнули вогні. Десь удалині гуркотіли інші “Саламандри”, ревіння їхніх сирен зливалося з ревінням поліцейських автомобілів, які мчали нічним містом.

Монтег узяв чотири книжки, знов застрибав, зашкутильгав провулком і раптом упав, наче йому відтяли голову й залишили тільки тіло. Щось підсвідоме спонукало його зупинитися, жбурнуло на землю. Він лежав там, де впав, і плакав, скоцюрбившись і уткнувшись обличчям у рінь.

Бітті хотів померти!

Плачучи, Монтег зрозумів, що де було саме так. Бітті хотів померти. Адже він стояв, навіть не намагаючись захиститися, стояв собі, знущаючись із нього, під’юджуючи його, думав Монтег. Від цієї думки Монтег раптом перестав ридати, йому перехопило подих. Як дивно так прагнути смерті, щоб дозволити вбивці ходити круг тебе зі зброєю в руках і., замість мовчати і тим зберегти собі життя, кричати на нього, висміювати, доки він розлютиться, і тоді…

Здалеку долинув тупіт ніг.

Монтег сів. Треба тікати. Підводься, мерщій, не можна сидіти! Але він ще схлипував; треба заспокоїтися. Ось уже напад плачу минає. Він нікого ие хотів убивати, навіть Бітті. Тіло його скорчилося, наче на нього линули кислотою. Він затулив рот рукою. Перед очима стояв Бітті — спочатку непорушний, потім весь у вогні, як смолоскип, а тоді — на траві, зсудомлений. Монтег кусав собі пальці. “Я не хотів, не хотів, боже мій, я не хотів цього…”

Він намагався все скласти докупи, пригадати своє звичне життя за кілька днів до того, як у нього вдерлися решето й пісок, зубна паста Денгем, дзижчання джмеля в вусі, світлячки пожежі, сигнали тривоги і ще надто багато чого для кількох коротких днів, надто навіть для цілого життя!

Тупіт ніг чувся вже в кінці провулка.

“Вставай! — сказав він собі. — Вставай, хай тобі чорт!” — наказав він хворій нозі й підвівся. Біль гострими шипами шпигонув у коліно, потім кольнув тисячами голок, тоді тупими шпильками і, нарешті, коли вій прошкандибав кроків п’ятдесят під дерев’яним парканом, подряпавши руки й загнавшії в них скалки, ногу, замість колоти, почало пекти, наче її хтось ошпарив окропом. Але тепер нога вже підкорялась йому. Бігти він, однак, не зважився, щоб не вивихнути слабкий суглоб. Хапаючи нічне повітря широко розкритим ротом, відчуваючи, як пітьма важко осідає десь усередині, він рішуче, хоч і шкутильгаючи, рушив уперед. Книжки він ніс у руках.

Він думав про Фабера.

Фабер залишився там, у паруючому згустку, що не мав тепер ні ймення, ні назви. Адже він спалив і Фабера! Ця думка так його вразила, що здалося, ніби Фабер справді вмер, засмажився, мов плотвичка, в цій зеленавій кульці, а ту кульку засунув до кишені чоловік, що перетворився на кістяк, обплутаний обвугленими сухожиллями, — і кулька загинула назавжди.

Запам’ятай: їх треба спалити, щоб вони не спалили тебе, подумав він. Саме так.

Він понишпорив у кишенях — гроші були при ньому. В одній із кишень він знайшов звичайну радіо-“Черепашку” — холодного похмурого ранку місто в ній розмовляло само з собою.

— Увага! Поліція розшукує втікача. Вчинив убивство і кілька злочинів проти держави. Звати: Гай Монтег. Фах: пожежник. Востаннє його бачили…

Кварталів шість він біг, не зупиняючись. Провулок вивів його на автостраду, разів у десять ширшу за звичайну вулицю. В різкому білому світлі дугових ліхтарів вона нагадувала застиглу річку, на якій не було жодного суденця; він розумів, що небезпечно перетинати її — надто вона широка, надто відкрита. Наче велика сцена без декорацій, вона заманювала його на освітлений обшир, де втікача легко було помітити, спіймати, застрелити.

“Черепашка” дзижчала в вусі.

— …Стежте за чоловіком, що втікає… стежте за чоловіком, що втікає… він сам, пересувається пішки… стежте…

Монтег позадкував у тінь. Просто перед ним була заправочна станція, величезна брила, що сяяла білосніжними кахлями; біля неї зупинилися заправитись два сріблясті автомобілі. Так, коли ти хочеш перейти, не перебігти, а спокійно перейти цей широкий бульвар, треба мати охайний, пристойний вигляд. Більша ймовірність урятуватися, коли причешешся і вмиєшся, перш ніж іти далі… Іти куди?

Справді, подумав він, куди я біжу?

Нікуди. Тікати не було куди, він не мав друзів, до яких можна було б звернутися. Крім Фабера. І раптом Монтег збагнув, що весь час підсвідомо біг до Фаберового дому. Але Фабер не міг сховати його; навіть спроба переховати була б рівнозначна самогубству. Однак йому треба зустрітися з Фабером, бодай на кілька хвилин. Саме Фабер підтримає в ньому віру в порятунок, яка майже вичерпалася. Він просто хотів пересвідчитися, що є на світі така людина. Він хотів переконатися, що Фабер живий, не згорів і не обвуглився разом з тим, іншим тілом. Крім того, треба залишити йому частину грошей, аби він міг їх використати потім, коли Монтег піде… Може, пощастить вибратися з міста, сховатися й жити десь біля річки, біля великих доріг, серед полів і горбів.

Пронизливий звук примусив його глянути вгору.

В небо один за одним зі свистом злітали поліцейські вертольоти,їх було багато: здавалося, хтось здмухнув суху шапку кульбаби. Не менше двох десятків машин ширяли в повітрі милі за три від Монтега, нерішуче гойдалися на місці, наче метелики, яких зненацька заскочила осінь. Потім вони почали поодинці приземлятися то тут, то там, сідали на вулицях, перетворившись на жуки-автомобілі, з ревінням мчали по бульварах, щоб знову знятися в повітрі й продовжувати пошуки.

Перед ним була заправочна станція. Робітників ніде не видно, — мабуть, обслуговували клієнтів. Обігнувши будівлю ззаду, Монтег зайшов до чоловічого туалету. Крізь алюмінієву стіну до нього долинув голос диктора: “Війну оголошено”. Надворі біля колонки накачували бензин. Люди в автомобілях говорили з обслугою про двигуни, бензин, вартість заправки. Монтег стояв, намагаючись збагнути важливість почутої по радіо стислої заяви, і не міг. Гаразд, хай війна почекає, для нього вона почнеться за годину чи дві.

Він вимив руки й лице, витерся рушником, намагаючись не здіймати шуму. Вийшовши з туалету, дбайливо причинив двері, ступнув у пітьму й за хвилину вже знову стояв на розі безлюдного бульвару.

Ось вона, ця гра, яку він мусить виграти: широкий майданчик кегельбану, застиглий у холодному передранішньому повітрі. Бульвар був чистий, як гладіаторська