Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І за тебе, Гомельський, за тебе тоже. Можливо, тобі отходи лишаються, міністр? Дам завдання, щоб перевірили. Ох, і вламаю ж йому! Скотіна. Але багато знає. Нєнужного…
– Судьба так розпорядилася, що Він… – генерал штрикнув коротким пальцем-сарделькою на сильно відретушований портрет над його головою, – Так-от, Він здобув право вибирати. Його вибрав народ, а він, соотвєтствєнно, вибрав тебе. Побачив твою фотку у нашій відомчій газеті і зацікавився. Презідєнт! Понімаєш? Пойми, яка тобі честь випала, кізко. Сільській дівчині з бідної родини.
– Пане міністре! Я вибачаюся. Але не згодна. У моїй Теклівці така бідося, ну така вже злидня, що мої батьки… майже олігархи. Заробляють біля двох тисяч гривень місячно. Тисячу віддають мені, відмінниці на бюджеті, – випалила Катерина, бо чомусь їй зараз захотілося вступитися за своїх батьків, особливо за мамцю, яка з останніх сил утримувала теклівський генделик від банкрутства, а ще була їй одночасно і подружкою, і спонсором.
Міністр ніби не почув сказаного Катрею. Він на мить запав у випадкову думку: стільки тяжких внутрінніх проблем у державі, а він повинен займатися, хоч і красивою мальвіною, але шмакодявкою, з другого курсу його Академії. Якби для нього, а не для Артура – нею займався б деньщик Мішко. Але йдеться про свіжачок для Першого. Тут все має бути чисто, стерильно. Вона повинна хотіти віддатися саме Йому. Аж бігом і з радістю…
– Я подбаю, щоб ти мала призначення до мене, в міністерство, а не в зачуханий райвідділ Херсонщини чи Буковини. Верхній Рогачик чи Сторонець-Путила. А тут тобі і столиця, і «швидка» квартира, і… переконаний, що, якщо ти… як би це тобі сказати?… Як?… – міністр тяжко підвів погляд, як штангу, закотив його під лоба, поцокотів нігтями об стільницю, – Здається, знайшов: якщо ти талановито зможеш іспользовать подарунок судьби – матимеш банківську картку з постоянним поповненням. З твоїми таблом, ціцеронами, бандурою,[31] щитай, життя відбулося. І твоє, і батьків, і дітей твоїх. Навіть села твого… Як там? Текліньки, Текліне? Три-жопіль? – міністр якось утробно реготнув, висипавши сміх, як дрібно набите шкло під босі ноги. – Ти понімаєш, яка фортуна звалилася на твою везучу голову? Ти способна осмислить своє щастя? В одну ніч августа, в День Незавісімості – ти красіво віддаш то, шо могла віддать іше в сьомому класі невмілому свердлику.[32] Молодєц, що збереглася. І дождалася самого Президента страни. І за одну ніч получиш то, чого інші, красівіші тебе, не мають за всю жизнь.
– І квартиру поза чергою, пане міністре? – запитала Катря і надпила ще теплу каву, яку приніс їй молодцюватий капітан з приймальної. Те, що міністр не відреагував на її незгоду про бідність батьків, розхоробрило Каську.
– Конєшно! І квартіру швидко дамо холостяцьку, а як вискочиш замуж, то більшу, – Гомельському здалося, що він уже намацав стежку. Контакт знайдено. Заглотнула гачок. Генеральська душа потепліла. Вперше за сьогоднішній день.
Закурив.
– Чому ж тоді запроторили до тюряги вашого попередника? Він теж лишень трішки допоміг, чи просто не заперечував, щоб його водієві швидше отримати квартиру.
– Садив його не я, прокуратура. Іде суд, можливо, виправдають… Та й судять його не за це, дєтка… – міністр зробив паузу, бо забув її прізвище; прочитав на аркушику – Катюша Любінецька.
Задзуменів соловейком урядовий телефон:
– Вийди в мою опочивальню! Бистро, бля…! Із-віні. Негайно! Наказую, курсантко! Презідєнт звоніт.
Гомельський погасив сигарету, тремтячими пальцями застібнув верхній ґудзик кітеля, встав, витягнувся на весь свій манюній ріст, став наче трішки вищим і, глибоко видихнувши, припав до слухавки.
Кася пошкодувала, що не стрималася і випалила міністрові, що думала. Завжди злилася на себе, але після того, як вже вистрелить людині правду межи очі. Ніхто за це не дякує, вона лишень наживає собі ворогів серед друзів та однокурсників, страждає від цього, але за першої ж нагоди зривається знову.
Ось і зараз. Ну, для чого? Ти ж лишень закінчуєш другий курс. Йому відрахувати тебе, сказала б моя бабуська Ксеня, як дурному з горба збігти. І вертатися в Теклівку із своєю «запечатаною», і чекати королевича з Крижополя? Все одно ж віддамся комусь, Йосип на Говерлі! Мабуть, до заміжжя. Он усі подруги вже браними заміж повиходили. І серед них є щасливі.
Манна небесна, Касю, сиплеться на твою загонисту голову. Але ж… Сама казала: нікому тут віддатися. І раптом ідеться про таку величезну Парсуну в Україні. Невже й після цього – нікому, Касю? Кому ж тоді іще в нашому хуторі? Кому, Катре? Я зовсім не знаю, хто і який він? Віддатися пам’ятникові, символу, якого дуже багато людей не люблять. Наша родина, наша кімната, наш курс голосували за Яну…
Катерина часто іронізувала серед однокурсників: «Я сьогодні сімнадцять разів віддавала честь офіцерам! Але не свою. Курсантську. Та скільки тієї честі в міліцейського».
Вона любила доводити, що «К» на погонах курсантів було її факсимільним знаком і сімейним гербом. Коли її допитувалися подруги, для кого береже свою дівочу обез’янку, блазнювала: віддала б хоч зараз, але нема кому, дівки. Абияк не можу. Аби-кому – гидую. Думаєте, таке це щастя триматися, думаєте, не хочеться відчути дурманні меди, які ви всі вже мали? Та кажу ще раз – нікому, достойному, вручити свої клейноди…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…», після закриття браузера.