Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Наприклад, спортсмен із села Ковровино Анатолій Туманов підняв штангу вагою двісті кілограмів. Це на шістдесят кілограмів більше рекорду країни. Мало того, що він підняв її, він прямо з помосту відніс її і повантажив на машину. Отож точну вагу штанги встановити не вдалось. Ми вже мовчимо про те, що вік у Туманова далеко не спортивний для штангіста. Йому сорок п'ять років.

Його односелець Іван Волков перший подолав дистанцію сорок кілометрів. Судді не очікували, що він так швидко перетне фінішну стрічку, і не встигли заміряти його результат.

Усі види спорту, де вимагались сила і витривалість, виграли ковровинці. Лише у забігах на короткі дистанції 100, 200 і 400 метрів перемогли спортсмени з інших сіл. Вони кажуть: «З цими ковровинцями краще не стрічатись. І в боротьбі, і в боксі, і в перетягуванні каната вони завжди перші. У цьому є якась загадка. Або вони запрошують сторонніх спортсменів, або у них є якийсь надзвичайно видатний тренер, котрий виховав не одне покоління переможців». Кореспондент Куженкін».

Маша ввесь ящик вивчила: чи нема ще чогось про село Ковровино. Та більше нічого не було. Вона другий ящик прочитала з усіх боків. Вимила увесь посуд і стала чекати Володю Стороженка.

Вона ходила з кутка в куток, мов вовк у зоопарку. Зрештою не витримала і, незважаючи на температуру і хворе горло, побігла назустріч по дорозі. Побігла з ящиком.

Сидить вона на зупинці на ящику, жде Володю. Сільські люди повз неї ідуть і гомонять між собою:

— Он міська дівчинка на ящику на зупинці сидить. І когось очікує марно.

Маша каже:

— Те, що я на ящику сиджу, — це видно. Що я на когось чекаю — це також можна збагнути, бо я на зупинці сиджу. А от як ви здогадались, що я міська?

— Тому що сільські дівчатка давно знають, що двогодинний автобус уже був о третій годині, а шестигодинний раніше сьомої не прийде. І марно не сидітимуть.

Маша запитала:

— А що робитимуть сільські дівчатка?

— Вони підуть на околицю села, бо знатимуть, що їхній очікуванець на попутній машині приїде.

Маша так і зробила. Пішла на околицю села. І якраз попутний трактор приїхав, а на ньому Володя Стороженко з продуктами. Маша загукала:

— Володю, Володю! Прочитай, що на цьому ящику написано!

Володя відклав продукти і сказав:

— Давай сюди твій поштовий ящик.

Він швидко знайшов спортивну замітку і зразу збагнув, у чому справа. Він сказав:

— Ходімо хутчіш до табору. У Бологово дзвонити.

— Кому?

— Власкору Куженкіну, котрий тим краєм завідує. Пам'ятаєш, кореспондент з міста про нього говорив. І про весь той край. І ще наш Юра Лоза сказав, що туди необхідно особливу увагу звернути.

— Пам'ятаю.

— Хай він там розшукає лейтенанта Соколова і Михайла Гагаріна з «газиком».

— І Валеру Готовкіна, — додала Маша.

— І Валеру Готовкіна… І все їм розповість.

Вони хутко добігли до табору і попрямували в кабінет директора дзвонити.

Їх швидко з'єднали з Бологово. З квартирою кореспондента Куженкіна. Володя Стороженко про все цьому Куженкіну розповів. І Куженкін усе збагнув. Він тільки вчора повернувся в Виползово. Там він зустрічався з лейтенантом Соколовим і Михайлом Гагаріним. Він на власні очі бачив Валеру Готовкіна і мав з ним бесіду. Він навіть брав у них інтерв'ю.

Володя Стороженко кричав:

— Ви обов'язково зв'яжіться з ними, поки вони нікуди не рушили. І скажіть, аби вони негайно їхали в село Ковровино і обслідували там джерела. Скажіть, що цілюща вода там. Там, і тільки там!

— Там! Там! — погодився Куженкін на другому кінці дроту та області. — Я давно підозрював, що це село якесь ненормальне. Там навіть діти мов свинцеві, їх од землі не відірвеш. Чути?

— Чути! Чути!

— Та тільки це село від нас забрали. Їх давно вже у Валдайський район перевели.

— Скажіть їм, нехай негайно їдуть. І нехай звідти нам дзвонять будь-якої ночі. Або хай телеграми шлють. Чути?

— Чути, — відповів Куженкін. — Зрозуміло! Буде зроблено!

Далі вони з Володею Стороженком готували їжу і чекали на геологів. І от настав вечір. Геологи прибували на своїх машинах по кілька чоловік. Приходили вони мокрі, похмурі й кидались до грубки. Або падали на матраци, закутавшись у ковдри. Тільки головний, Юра Лоза, увійшов свіжий і лёгкий, як після сну. І почав в усіх розпитувати, як справи. І почав наносити на карту позначки та хрестики.

Тут до нього підійшов Володя Стороженко і простягнув ящик з листів і газет.

— Прочитай, шеф.

Юра мовчки узяв ящик і прочитав замітку про спорт.

— Нічого собі! Негайно дзвоніть у Бологово! Їхньому власкору!

— Подзвонили.

— Сказати, щоб він їх розшукав.

— Сказали.

— Молодці! — прояснів суворий Юра. — Давайте вечеряти. Хто замітку знайшов?

— Манюня, — відповів Володя.

— Оце так Маша, — почулися голоси. — Оце так Філіпенко.

— Коли воду знайдемо, назвемо Філіпенківською.

— Філіпенко-кола.

— Манюнінська!

Маша навіть образилась. Юра Лоза це зрозумів і сказав:

— Усім хутко вечеряти і спати.

Всі так і вчинили. А брудний посуд склали до ранку в газетні ящики.

Геологи пішли спати. І спали ще по дорозі до матраців.

А от у Валери Готовкіна сон не вийшов.

Вони з