Читати книгу - "Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний"

Ведмідь розлютився, зіжмакав папірця й вишкірився на Дем’янка:

— Отак ти мені допоміг?! Ах ти, халамиднику! Та я тебе за-р-раз потрощу!

Дем’янко позадкував до виходу, виправдуючись, що він не винуватий, що він старався… Та Неїжмед не хотів і слухати, кинувся за Дем’янком, наздогнав його за порогом та як замахнеться лапою! На щастя, Дем’янко відскочив убік, і тяжка ведмежа лапа ударилася об гострий пеньок, що стирчав тут із землі. Від болю Неїжмед заревів, закрутився на місці, пхаючи в пащу забиту лапу. Вискочила Ведмедиха, за нею Ведмежата — що там зчинилося!

— Хуліган! Бандит! — ревіла ведмедиха, а малі наздогнали Дем’янка, учепилися — те лапами, те зубами — та й давай тягнути його назад. Бідолашний Дем’янко ледве випручався.

Тим часом, похукавши та посмоктавши лапу, Неїжмед знову кинувся за Дем’янком. Ось він уже майже наздоганяв утікача.

— Ага, попався, навпакикало!.. — ревнув Неїжмед, націлившись стрибнути просто на Дем’янка. А тому й тікати нікуди — перед ним темніє урвище, присів, припав до землі над самісіньким краєм яруги. Ведмідь з розгону перелетів через нього і, хапаючи лапами повітря, мелькнув униз. А урвище — глибоке, поросле чагарником, усіяне камінням, десь там унизу шуміла річечка. Навіть важко було збагнути, де скінчив свій політ вуйко. Урвище ніби ковтнуло ведмедя.

Дем’янко підвівся і помалу почвалав у глиб лісу. Його не залишала думка, чим же він завинив перед вуйком? Зробив йому добро, а, бач, яка відплата…

Задумався Дем’янко і не помітив, що за ним гналася Ведмедиха. Уздрів, коли та вигулькнула з сусідніх кущів. Дем’янко навтікача, Ведмедиха за ним.

“Куди бігти — знову до урвища? — пульсували електрони в Дем’янковій голові. — Е, ні, вдруге номер не пройде”. І почав видиратися на сосну. Мабуть, щось сталося з його електронною пам’яттю, бо він забув, що Ведмеді також лазять по деревах…

— Отепер ти в моїх пазурах! — ревнула Ведмедиха й собі подерлася по сосні.

Дем’янко ліз вище, вище, а вона за ним — от-от наздожене… Відстань між ними скорочується, вже не більше метра… І тут Дем’янко дістався до першої товстої гілляки — це був порятунок. Легенький, він побіг по ній далі й далі від стовбура. Коли це гілка під ним задрижала, Дем’янко оглянувся — Неїжмедиха суне за ним! Дем’янко скік на гілку сусідньої сосни! Майже тієї миті та, на якій він щойно був, одчахнудася і… Неїжмедиха шугнула вниз, як мішок з глиною.

Дем’янко поглянув — Ведмедиха лежала, постогнуючи та проклинаючи “шкодливого халамидника”. Звичайно, йому було жаль Неїжмедихи, але хіба ж він винен? І чого це він “шкодливий”? Що рятувався од нападу? Здається, й не дурні звірі Ведмеді, а бач — несправедливі…

Дем’янко зліз із сосни та й подався від Неїжмедової берлоги.

В лісі — це вам не в місті, де асфальтовані вулиці та ще й з назвами. Тут на кожному кроці — то кущ, то густа орішина перепиняє тобі шлях, не кажучи вже про величезні буки або високі модрини. Енергії он скільки треба витрачати! І Дем’янко відчув, що непогано приберегти її до ранку, коли зійде сонце й можна буде зарядити сонячні батареї. Примостився під розлогим кущем калини і зменшив споживання струму.

Уранці, коли сонячні промені визолотили гори, пронизали ліс, Дем’янко весело схопився, промив росою свої лінзи і пішов далі, мугикаючи щось собі під ніс.

Та ось раптом почув якийсь гомін і став наче вкопаний: він знов опинився біля тих сосен, де вчора впала Ведмедиха. Видно, заблукав звечора між деревами.

Але що тут відбувається? Стоять два вухаті молоді зайці з пов’язками на лапах, начебто на варті, біля Неїжмедихи порається Борсук у білому халаті й чепчику — швидка допомога. Тут же товчуться Ведмежата. Уздрівши Дем’янка, вони закричали в один голос:

— Осьдечки він! Ловіть його, держіть!

Зайченки вмить стрибнули до Дем’янка.

— Я ні в чому не винен, — сказав Дем’янко.

— Ходімо з нами! Там розберемося. По всьому лісу тебе розшукують.

— Це якесь непорозуміння… — почав Дем’янко, та йому не дали договорити.

— Не прикидайся дурником! — гукнув Зайченко. — Скалічив обох Неїжмедів та ще й виправдується…

— Ходім, ходім, там розберемося.

Що було робити Дем’янкові? Зайченки дуже прудкі — від них не втечеш. Пішов, сердега.

Десь так у полудень дочимчикували вони до великої галявини, на якій стояв дерев’яний будинок, оздоблений різьбою. Дашок ганку підтримували чотири красиво обточені соснові стоячки. Тут же, праворуч і ліворуч — високі копиці запашного сіна і біля кожної криниця, повна води.

— Ти диви — цілі… — тихо сказав один Зайченко.

— Еге, він таки не їсть, — обізвався другий.

На дверях будинку сяяла золотом пластинка з консервної бляшанки. А на ній напис:

БУРИДАНОВИЧ

Приймає завтра

Старший Зайченко прочинив двері, зазирнув і поспитав:

— Можна сьогодні?

— Ну, чого тобі? — почулося зсередини.

— Побачили, спіймали, привели!

— Що-що?

— Хулігана, кажу, привели, спіймали, побачили!

— А-а… Давайте його сюди.