Читати книгу - "Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худющий Осел. Морда йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумовито дивилися на відвідувачів.
— Ось якого ми злочинця спіймали! — доповів старший Зайченко.
— Хіба ви мене спіймали? Я сам…
— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим часом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.
Зайченки злякано перезирнулися, затремтіли.
— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гострі зуби…
— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.
Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.
— Ну, признавайся, злочинцю…
— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:
— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки доводив, що вони тебе не спіймали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Черепаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?
— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.
— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти гадаєш, що я дурний? Усе, що рухається, потребує їжі. По собі знаю.
— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!
— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б винен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?
Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?
Тим часом повернулися Зайченки.
— Привели Вовка? — спитав Буриданович.
— Та ми йому сказали…
— А він що?
— Та не розчули, бо далеко було!
— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведмедиху? Він готувався стати пасічником — такий старанний звір, а ти бач, що скоїв…
— Я, отакий маленький хлопчик, і скалічив двох здоровенних ведмедів? — здивувався Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…
Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:
— Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.
Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і сказав Буридановичу. Розповів, як усе трапилось: як він старався зробити добре діло, допомігши Неїжмедові написати про пасічникування, як потім вуйко хотів його потрощити, як він тікав і як перед урвищем розпластався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…
— От бачиш, — слабіючим голосом промовив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, сердешний, зламав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.
— Та хіба ж я винен, що він… — почав Дем’янко, але Буриданович перебив:
— А сердешна ведмедиха, мати двох малих діток? Коли б ти не заманив її на тонку гілку…
— Гілка товстелезна! — вставив Дем’янко.
— Бач, який ти ще неосвічений, — скрушно сказав Буриданович. — Для тебе — товста, а для ведмедихи — тонка. Усе на світі відносне. Це треба розуміти.
Він зітхнув і надовго замовк. Стурбовані Зайченки спитали в один голос:
— Як ваше здоров’я, Буридановичу?
— А-а… Яке вже там здоров’я, коли я нічого не їм? — зітхнув Осел. — Відколи я пішов на підвищення, не спожив і травинки, не випив і краплі води.
— Тепер же у вас дві копиці сіна і дві криниці!
— Отож то й біда, що дві і дві… — зітхнув Осел і додав: — Та ще й однаковісінькі.
— То чому ж ви не їсте й не п’єте?
Буриданович хитнув головою, вона зісковзнула з його колін і важко впала на пень. Так стукнуло, що Зайченки аж підскочили. Бідолашний Буриданович ледве потім звів голову і, знову підперши її передніми коліньми, сумно подивився на Зайченків:
— Чому я не їм і не п’ю? Ех, темнота, темнота… Ви, мабуть, і не здогадуєтесь, що, окрім капусти й моркви, на світі є ще така мудра наука, як філософія. Коли б ви, Зайченки, були мудрими, то не дивувалися б з того, що от я маю дві копиці калорійної трави, а сам голодую…
— То ви ж так здохнете! — прохопився старший Зайченко.
— “Здохнете”… — повторив Буриданович. — Хоча б говорити культурно навчився… Дві копиці сіна — це не просте діло, як вам здається. Ну от, підійду я до однієї — смикну віхоть та й почну споживати. А чому, дозвольте спитати, я маю віддати перевагу цій копиці? Чому не почати другої?
— Ну, то смикайте з другої.
— Тоді я вас запитаю: а чому не з першої?
— Ну, то…
— От вам і “ну, то”… Краще я загину голодною смертю, аніж бездумно почну якусь копицю.
Буриданович, певно, втомився від балачки, бо деякий час знову сидів мовчки, навіть очі заплющив. Потім таки завершив справу нашого електронного хлопчика — наказав посадити Дем’янка в глибоке дупло і не випускати, аж поки не признається, що він винен у всіх гріхах. А коли признається — послати його пасти молоденьких черепах. Щоб мав змогу виправитися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний», після закриття браузера.