Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Одно тiльки лишенько: немає генеральшi життя через дiвку Уляну! Недоспала превосходительна: "Чи то можна за­снути за тiєю зiпакою?" А Уляни цiлий ранок i в горни­цях не було: в кухнi людей смiшила, поки ге­не­раль­ша спить. - Не дошила Стеха урочної роботи - рукавчикiв, - Уля­на винна: вона своїми реготами та теревенями не дає дiв­чатам дiла робити! Не швидко прибiг лакей на ге­не­ра­ль­шин клик. Не де ж вiн був, як не лупив зуби з Уля­ною! Сказано: немає життя генеральшi через ту Уля­ну!!

Одного дня чув генеральша, - у дiвочiй тихо. "Мабуть, уже кудись майнула, побiгайка!" - подумала генеральша та й вийшла довiдатись. Уляни в дiвочiй не було.

- Де Улька? - питає дiвчат.

- Пiшла, кажуть, у кухню води напитись.

- Позвать!

Приходить Уляна.

- Де ти була?.. - заглядаючи в вiчi, питав генеральша й на кожному словi придавлює. "Поганий знак!" – по­ду­ма­ли дiв­чата.

- В кухню ходила... води пити... - одказує Уляна.

- Хiба тут тобi води немає? - показує на графин з во­дою...

- Це вже давня... Я ходила свiжої напитись, - каже Уля­на.

- Свiжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась... Ти з Стьопкою... Стьопка! Стьопка! - гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летiв камердин­ер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що вiн моторний i красивий з себе. На Великдень одного Стьоп­ку пiдпускала до руки похристосатись... Гапка-ткаля сле­бе­зу­вала в кухнi, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по пiдборiддю своєю сухою, кiстлявою рукою... Чи правду Гапка казала, чи видуму­вала, - нiхто не скаже. Людям, а надто горничним, ротiв не позав'язуєш!

- Ти де був? - стрiла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вiчi.

- У лакейськiй.

- Брешеш! Ти був у кухнi... Признавайся: був у кухнi?

- Був, - каже Стьопка.

- Бач, ш..! бач!.. Не я казала... Аж так i є!!. Так ти зду­ма­ла бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьо­п­кою??. Так ти в моїм генеральськiм домi осмiли­лась бахурiв позаводити??! Постiй же! Петре! Iване!

Лакеї, як опеченi, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

- Принесiть березки! - сказала генеральша поважно, ти­хо, мов звелiла хустку або води подати, - тiльки очима за­свi­тила хижо.

Лакеї побiгли назад. Дiвчата нижче попригинались до п'ялиць. У тiй тихiй говiрцi їм почулася грiзна буря. Усе притихло, притаїлося... Так затихає чорна хмара перед тим, як має грiм загуркати. У хатi зробилось ду­шно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнiчувала ді­вчатам голови. Нi одна з них не ворушилася... їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрiнуться їхнi мутнi вiд страху та жалю очi з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бiк хати, коло одних дверей... Лиця на нiй не знать! По другий бiк хати, коло других дверей - Стьопка... Вiн якось смутно дивився вниз, на по­мiст, мов забув: де вiн, що вiн, - забув i про генеральшу, i про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред хати, мiж двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – ви­сока, суха, мура, аж зелена; а очi - як у її любимчикiв - жовтi-жовтi. Вона ними грiзно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками в руках...

- А нуте, провчiть її... щоб знала, як бариню обдурю...

- Панiйко! голубонько!! - не дала договорити Уляна - i кинулась в ноги.

- Прочь!

- Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухнi... Ря-ту-уй-те!.. Я бiгала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й... хто в бога вiрує!!!

Дiвчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голов­и. На п'яльцi закапали сльози...

Стьопка - за дверi...

Насилу пiдвели Уляну...

До Стьопки, - його як лизь злизав. Що вже було Петровi та Йвановi, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та й по сей день нема!

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де вiн дi­вся?.. Чого вiн утiк? Чому вiн, дурний, не схотiв обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї... через ту дiвку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральшi вiку дожити!

Знемоглася генеральша... Увечерi спать лягла, стривож­ена, - не попрощалась навiть i з котами; уночi посила­ли Дмитра кучера в Гетьманське за лiкарем; вранцi верховий бiгав у Китайку до "мазепихи"... Бiда! А на третiй день товстопузий Потапович сам пiдтюпцем пер до отця Юхи­ма, щоб збирав "собор" - робити ма­сло­святiє.

Пособорували генеральшу в обiдню годину, а на ра­нок i по душi продзвонили...

Доїхала-таки її дiвка Уляна!!

Не вспiли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич - тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, - з рижуватим, шорстким, як на ведмедi, волоссям, з великим лобом - хоч кошенят бий, з великими розумними сiрими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати!

Осiвся Василь Семенович на батькiвськiм добрi. Перш усього звелiв розпудити котяче царство. Годi йому розкош­увати! Старих котiв з кiшками роздавали пiщанам, мов гостинцi од нового пана; а кошенятами, яких люди не бра­ли, велено в ставку рибу погодувати. Сказано - зробле­но... Потiм того одпустили за двiр Петра-лакея: паничевi буде одного Івана. Дiвчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерiдко було сам у дiвочу зайде, жа­ртує з дiвча­тками. Тим тiльки було й душу одводить, що ходить з ру­шницею та коли там з дiвчатами побалакає. Найбiльше йо­му подобалась Уляна. Весела, спiвуча, вона не давала жу­ритись молодому паничевi.

- Десь у тебе, Улiнько, соловей у голосi гнiздо звив! - хвалить Василь Семенович її голос.

- А може - синиця, - жартує Уляна.

- Ти сама - синиця! - одказує панич i злегенька зда­вить її за носа пальцями.

Уляна зардiється, як макова квiтка.

Розкiш дiвчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишнiй ступiнь ступи­ти од урочної роботи. А тепер - робота лежить, а дiвчата своє справляють... Реготи, спiви - аж будинок розлягає­ться! Уля­на всiм