Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

Мені це нагадувало арешт Сергія: ще одна людина, яка мені дуже дорога, перебуває в смертельній небезпеці за тисячі кілометрів від мене, і я безсилий їй допомогти.

Кайл Паркер відчував те саме. Вони з Володею не лише разом працювали над законом Магнітського, а й дружили сім'ями. Їхні дружини були подругами, їхні діти грали разом, вони часто приходили один до одного в гості на барбекю.

Як тільки я отримав медичну карту Володі, одразу переслав її Кайлу. Нам довелося стати експертами з отрут, причому швидко. Ми знали про сумнозвісну фабрику отрут КДБ — організацію, яка протягом десятиліть розробляла нові, страшні, секретні способи вбивств. Отрути, які вони винаходили, часто тестували на ув'язнених ГУЛАГу, перш ніж використовувати їх на "неугодних". У їхньому арсеналі були рицин, діоксин, талій, ціанід, полоній (який був використаний у Лондоні для вбивства Олександра Литвиненка) та рідкісні речовини, вироблені з отрути медуз. Ми мали з'ясувати, Володю отруїли речовиною з цього списку або чимось новим.

Ми з Кайлом телефонували всім, хто міг би допомогти. В Америці Кайл відправив карту Володі провідному токсикологу з Національного інституту охорони здоров'я, офіцеру розвідки, що спеціалізується на біологічній зброї, казахському перебіжчику, який брав участь у радянській програмі розробки отрут, а також своїй рідній сестрі, головному онкологу в Меморіальному онкологічному центрі ім. Слоуна-Кеттерінга в Нью-Йорку. По інший бік Атлантики ми з колегами знайшли всіх британських експертів з отрут. Ми написали в Портон-Даун, відомий британський військово-медичний дослідний центр, Національну інформаційну службу з отрут, судовому патологоанатому при Міністерстві внутрішніх справ, у токсикологічне відділення лікарні ім. Томаса Гая та колишньому детективу з розслідування вбивств у лондонській поліції.

За кілька годин Кайл почав отримувати інформацію від своїх джерел. Перша відповідь надійшла від його людини у розвідці США. Той підозрював, що могли бути залучені дві отрути одночасно. Першу використали для імітації важкого харчового отруєння, і поки лікарі розбиралися з цією недугою, друга отрута робила основну роботу — відключала органи Володі. Людина, що повідомила Кайлу, раніше вже бачила, як росіяни використовували цю стратегію: з погляду злочинця, це невелика акуратна операція з вшитою тактикою заперечення провини. Звичайні лікарі могли не знати таких речовин і щиро стверджувати: "Ми не знайшли нічого підозрілого. Ми зробили все, що могли, але, на жаль, пацієнт помер".

Друга відповідь Кайлу надійшла від співробітниці Національного інституту охорони здоров'я. Вона не будувала теорій, а категорично повідомила, що ми можемо сміливо виключити отруєння радіоактивними елементами на підставі кількості лейкоцитів у крові Володимира.

Це стало полегшенням. Радіаційне отруєння було першим, що спало нам з Кайлом на думку за анало­гією із вбивством Олександра Литвиненка. Але в цьому випадку шукати отруту було все одно, що голку в копиці сіна. Тому виключити неймовірні варіанти було ко­рисно.

Наша робота з британцями була менш успішною — виявилося, що ніхто з них не перевіряє електронну пошту у вихідні. Єдиний, хто відповів, — колишній детектив із відділу вбивств. Він не робив жодних припущень, чим міг бути отруєний Володя, але надіслав набір жахливих інструкцій, як збирати та зберігати докази з місця злочину, тобто з трупа. Там була інструкція із забору крові зі стегнової артерії, зразків тканин печінки та рідини з очного яблука.

Від прочитаного у мене звело живіт. Володя був моїм другом, і думати про очні яблука чи печінку я не хотів, а хотів побачити його знову — на своїх ногах та при пам'яті.

І тут надійшла відповідь від сестри Кайла.

"Кайле, це жахливо, але схоже, що шансів у нього немає", — писала вона. Вона бачила багато смертей на своєму посту. "Тобі треба попередити його родину, що настав час з ним прощатися".

У нас з Кайлом і в думках не було розповісти про це Жені. Вона сиділа поруч із Володею і відчувала його стан краще за будь-якого незнайомця. Час минав — треба було терміново з'ясувати, чим отруєний Володя. Принаймні у нас були зразки крові та тканин, які ми могли віддати до західних лабораторій.

Вранці суботи, 30 травня, я зателефонував до англійського посольства у Москві. Мене з'єднали з іншим службовцем, не з тим, з яким я розмовляв раніше.

— Зразки крові та тканин Володимира у його дружини, — сказав я йому. — Як краще зробити: ви їх самі заберете чи попросити його дружину підвезти?

— Вибачте, сер, — розгублено відповів він. — А хіба з вами не зв'язувалися з цього приводу?

— Ні.

— Ми більше не займаємось цим у посольстві. Справу передали до Глобального центру реагування на Уайт­голл. Хтось із них має зв'язатися з вами найближчим часом.

Глобальний центр реагування — це підрозділ Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності Великобританії, який відповідає за допомогу британським громадянам, які потрапили в халепу за кордоном.

Я був радий почути, що уряд так серйозно ставиться до цього питання, і через деякий час справді отримав від них електронного листа.

Але біда в тому, що вони зовсім не допомагали. Вони не тільки ні словом не згадали про диппошту, а й відфутболили нас до міжнародних кур'єрських служб, вказавши московські телефони DHL, FedEx та деяких інших, додавши до тексту нещирі слова підтримки.

DHL та FedEx? Ви знущаєтеся? Кожен може знайти всю інформацію про них за 30 секунд.

Я передзвонив співробітнику Глобального центру реа­гування за номером, який було вказано в електронному листі.

— Я не дуже зрозумів, — сказав я йому. — Мені сказали, що ви допоможете нам перевезти зразки крові.

— Боюся, ми не можемо цього зробити, сер.

— Але посольство у Москві пообіцяло допомогти з диппоштою.

— Мені дуже шкода, але ми не можемо надати цієї допомоги.

Я пояснював йому, що Володимир — громадянин Великобританії, і що він може померти, але той вперто стояв на своєму. Після розмови мені знадобилося кілька хвилин, щоб заспокоїтися.

Нам усім доводили, що якщо ти громадянин однієї із таких могутніх держав, як Сполучені Штати чи Великобританія, і з тобою трапиться біда за кордоном, твій уряд кине всі сили на допомогу.

Але цього явно не відбувалося.

Нам просто устромляли палиці в колеса. Протягом попередньої доби ми розлючено займалися розшифровкою діагнозу та пошуками отрути, а тепер потрібно зайнятися і логістикою.

Я зателефонував до DHL, де мені сказали, що вони не перевозять біоматеріали з Москви. У FedEx сказали, що перевозять, але на це потрібно приблизно 72 години за наявності у нас експортної ліцензії, виданої російською владою.

Ідіотизм якийсь. Причиною, через яку ми хотіли використовувати диппошту, було бажання уникнути контактів із російською владою. Іншою, але не менш важливою причиною було те, що у разі смерті Володимира ці зразки можуть стати єдиним доказом його вбивства для подальшого розгляду і процедура вимагає дотримання точності передачі зразків з рук до рук. Диппошта гарантувала безперервність цього ланцюжка. Якщо зразки покласти в пакет FedEx і відправити через проміжні логістичні хаби, ланцюжок порушиться.

Єдине, що я міг зробити, це спробувати стрибнути вище голови. Я написав листа високоповажному Філіпу Геммонду, міністру закордонних справ Великобританії, якого я не знав.

Через його високий ранг я не очікував швидкої відповіді, але, на диво, він особисто відповів мені наступного дня — в неділю. Він писав, що уважно стежить за цією справою і хотів би допомогти, але його руки зв'язані щодо використання диппошти. Посилаючись на Віденську конвенцію про дипломатичні відносини, він пояснив, що дипломатичну пошту заборонено використовувати для будь-чого, крім офіційних повідомлень. Проте, висловлюючи своє співчуття, він запропонував допомогу співробітників посольства у супроводі нашого кур'єра до аеропорту і прикордонного контролю. На жаль, нічим більше він допомогти не міг.

Я був шалено розчарований цією відповіддю. Кремлю начхати на Віденську конвенцію. Вони використовують дипломатичні канали для перевезення наркотиків, отрут та готівки по всьому світу. Чому англійці не можуть порушити правила для порятунку свого громадянина?

(Потім, заспокоївшись, я зрозумів, що неможливо мати й те, й інше. Саме за це боролися Борис, Володя та я. За цю віру в закон Сергій віддав своє життя. Росія має бути країною, заснованою на верховенстві закону, де міністр закордонних справ відповідав би на листи та чинив так само.)

Ми вирішили забути про безперервний ланцюжок передачі зразків. Якщо британський уряд не дозволяє використовувати диппошту, нам доведеться мобілізувати власні ресурси та доставити зразки до Лондона. Ми поділилися цими новинами з друзями Володі у Москві, і один із них зголосився допомогти — особисто привезти їх до Лондона. Далі все пішло дуже швидко, і вже наступного дня, у понеділок, у другій половині дня зразки були у нас в офісі. Ішов п'ятий день із того моменту, коли Володі стало погано. Ми поклали зразки в холодильник, біля ланчбоксів із бутербродами співробітників.

Потрібно було знайти медичний центр, де могли б зробити аналізи зразків, і я сів за телефон, почавши з дослідного центру Портон-Даун. Але перш ніж я встиг пояснити ситуацію, мені відповіли:

— Сер, ми приймаємо замовлення лише від уряду.

— Але це терміново, — благав я. — Ви можете зробити виняток?

— Вибачте, але без прямої вказівки уряду ми нічого не можемо вдіяти.

Тоді я зателефонував до Національної служби інформації про отруту, ще одне урядове агентство, але й там мені сказали, що вони потребують направлення від правоохоронних органів. Навіть якби ми змогли його отримати, на це пішли б дні чи навіть тижні.

Зателефонувавши ще до десятка організацій, я отримав аналогічні відповіді. Зрештою мене направили до лікаря консьєрж-служби, яка обслуговує інвестиційних банкірів, менеджерів інвестиційних фондів та багатих лондонців. Послуги коштували недешево, але мені було байдуже.

Лікар був пов'язаний із приватною лабораторією на Гарлі-стріт у центрі Лондона. Ця вулиця відома великою концентрацією висококласних лікарів та медичних центрів. Він запевнив мене, що вони мають необхідні домовленості з усіма державними лабораторіями в Англії для аналізу зразків.

Тому, сказав він, результати аналізу прийдуть швидко, через день, максимум два, і ми обов'язково отримаємо всі відповіді.

Я зателефонував Жені та сказав, що зразки в Лондоні й вже досліджуються, але вона перервала мене несподіваною новиною.

— Білле, у Володі запрацювали нирки!

— Це чудова новина!

— Лікар Проценко вирішив виводити його із коми завтра.

Попри напружений початок відносин Жені з Першою Градською, далі все налагодилося.