Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

Пропливаючи повз віллу, я поглянув на неї. Дві виблискуючі цятки і далі були сфокусовані на мені. Я намагався виглядати як турист, і запитував себе, чому викликаю таке зацікавлення. Дістався пляжу, коли сонце вже заходило, і повернувся до готелю, роздумуючи, яким буде мій подальший крок.

Наступного ранку я все ще не прийняв рішення, тож близько десятої знову пішов на пляж. Швидко поплававши, розтягнувся на піску й викинув із голови Германа Джефферсона, Джанет Вест, старого Джефферсона та бідну маленьку Лейлу. Я віддався сонцю, звукам припливу й відчуттю капітуляції, яке дає Гонконг і якому важко чинити опір.

Я пролежав там, мабуть, із годину, дрімаючи й даючи сонцю вливатись у мене. Тоді відчув, що хтось пройшов поруч, і ліниво розплющив очі.

Вона була висока, струнка і засмагла до золотисто-коричневого. Її чудові форми, що так зацікавили мене, ледве приховувало яскраво-червоне бікіні. Я помітив, що більшість чоловіків, які лежали на пляжі, витріщалися на красуню... тож теж почав витріщатися.

Вона йшла по гарячому піску в бік моря, погойдуючи в руці великий капелюшок від сонця. Волосся у неї було кольору спілої пшениці. Жінка інтригувала і була такою ж прекрасною, як лейтмотив симфонії Брамса.

Я бачив, як вона недбало кинула капелюх на пісок, а тоді пірнула у море. Пливла добре, тож сильні й досвідчені помахи рук швидко віднесли її до віддаленого плоту. Я бачив, як жінка піднялася на нього й сіла, опустивши ноги у воду. Красуня виглядала там дуже самотньою, і в мене виникло раптове бажання скласти їй компанію.

Із розбігу пірнувши у море, я поплив у тому ж напрямку своїм найкращим швидким стилем, доволі вражаючим, поки мені не доводиться пливти ним надто довго.

Я випірнув за кілька ярдів від плоту й піднявся на нього.

Жінка лежала на боці, груди, прикриті невеликим клаптиком тканини, ледь обвисли, а очі дивилися прямісінько у мої.

— Скажіть мені, що псую ваше чудове усамітнення, і я попливу геть, — мовив я.

Незнайомка вивчала мене. Тепер я був близько від неї і міг побачити, що це жінка, у якої чимало досвіду у стосунках із чоловіками. Саме таке повітря витало навколо. У неї був допитливий, практичний погляд жінки, яка цікавиться чоловіками.

— Я радше сподівалася на компанію, — сказала вона й усміхнулась. Її голос мав той сиплий і сексуальний тон, який можна почути не часто. — Хто ви? Ви лише щойно приїхали, правда ж?

— Нельсон Раян, — відрекомендувався я. — Назвали мене так на честь англійського адмірала. Мій батько увесь свій вільний час читав історію англійського флоту. Він захоплювався Нельсоном.

Вона перекинулася на спину, і тепер її повні груди дивились у небо.

— Мене звати Стелла Енрайт. Я живу недалеко. Приємно побачити нове обличчя. Ви затримаєтеся тут надовго?

Я здивувався, що людині може так щастити. Переді мною — сестра американця, який винаймає віллу Лін Фена. А тоді пригадав блискотливі цятки скелець бінокля, через який хтось спостерігав за мною. Можливо, це й не було везінням. Можливо, ця зустріч була чимось майстернішим, аніж удача.

— Якби ж я міг... на тиждень, можливо, — я вийняв із водонепроникної кишені пачку сигарет і запальничку. — Вам пощастило, що ви можете тут жити. Це гарне місце.

Я запропонував їй сигарету, і ми закурили.

— Воно непогане... зараз найкращий сезон, але літо кепське, — вона видула тонку хмарку диму в нерухоме повітря. — Мій брат пише книгу про Гонконг. А я веду господарство, — жінка підняла голову, щоб поглянути на мене. — Ви зупинились у готелі?

— Так. У вас є будинок?

— Ми винайняли віллу. Вона належить китайському азартному гравцеві.

— Лін Фену?

У її очах я помітив здивування.

— Саме так. А як ви дізналися?

— Чув, — я завагався, а тоді вирішив проштовхнутися вперед настільки, наскільки вдасться. — Правда, вважав, що це місце винаймає Герман Джефферсон.

Стелла звела золоті брови, що, як мені здалося, було непідробленим здивуванням.

— Герман Джефферсон? Ви його знаєте?

— Він — із мого рідного міста. А ви?

— Але він мертвий... загинув в автокатастрофі.

— Я чув це. Ви його знали?

— Гаррі — то мій брат — був із ним знайомий. Я бачила його раз чи двічі. Тож ви його знаєте? Гаррі це буде цікаво. То було жахливо, те, як він помер... жахливо для його дружини-китаянки.

— Ви і її знали?

— Я б так не сказала. Бачила її... чудова маленька красуня, — вона струсила попіл із сигарети. — Деякі китайські жінки насправді привабливі. І вона була такою. Я можу зрозуміти, чому Герман закохався в неї. Вона дуже інтригувала, — Стелла сказала це тоном, яким більшість жінок говорить про дівчину, котра подобається чоловікам: із такою гірко-солодкою ноткою, якої я не упустив. — Вона забрала його тіло назад в Америку. Гадаю, що китаянка там і залишиться. Зрештою, Германів батько мільйонер. Припускаю, що він подбає про неї.

Я не піддавався спокусі розповісти їй, що Джоан мертва.

— Дехто сказав мені, що у Германа з'явилися гроші, він залишив дружину й орендував вашу віллу.

Стелла припіднялась і насупила брови.

— Що за дивна історія! Хто вам це сказав?

— Так, дехто, — мовив я недбало. — То це неправда?

— Ні... Звісно ж ні! — вона раптом розслабилась і всміхнулася до мене. — Це надто безглуздо. Герман був... — вона зупинилась, а тоді знизала голими плечима. — Що ж, відверто кажучи, Герман був поганою людиною. Мені він не дуже подобався, та Герман розважав мого брата. Він просто не робив нічого хорошого. Він став ніби місцевим. У нього ніколи не було грошей. Подейкували, що він жив за рахунок своєї китайської дружини. Герман ніколи не зміг би дозволити собі орендувати віллу Лін Фена. Навіть думка про це безглузда. Хто вам міг таке сказати?

Звук моторного човна змусив нас обох поглянути на море. До нас наближався швидкохідний катер, що розтинав морські хвилі, підкидаючи білі бризки.

— А от і Гаррі, — сказала Стелла й, підвівшись і зберігаючи рівновагу на плоту, що почав хитатися, помахала рукою.

Човен сповільнив