Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Вийшовши з машини, я як повна ідіотка починаю прогулюватися паркуванням, у пошуках геліка.

Нічого не знайшовши, я вирішила піднятися до Яніса.

Яніс відкрив мені через кілька хвилин.

— Здивований, — пройшовшись поглядом з ніг до голови, відчиняє двері ширше: — проходь! Я до речі збирався йти. Ти вчасно.

Слабо посміхнувшись, я прямую на кухню.

— Кому я маю дякувати за такий несподіваний візит? — Яніс починає готувати нам каву.

— Слідчого. Флорова Степана Олексійовича, — з огидою вимовляю я.

— Не зрозумів?

— Я сама до кінця не зрозуміла, тож прийшла до тебе, щоб ти допоміг заповнити прогалини. До речі, де Ольга? Вона й досі у своєї мами?

— Це не важливо. Що знову хотів від тебе цей слідчий?

— Не зовсім від мене, — пропускаю приховану грубість на адресу дружини й продовжую: — Його також цікавив Арон.

Поки я в деталях розповідала, як пройшла зустріч зі слідчим, мої пальці постійно тяглися до вух. Я крутила сережки. Чомусь в один момент вони стали приносити дискомфорт. Діаманти, які колись подарував колишній коханець, начебто стали важити тонну і сильно палити шкіру. Зрештою, я їх знімаю й до завершення своєї розповіді — відштовхую сережки від себе. Викину в першу-ліпшу урну.

Коли пауза стає нестерпною, я вирішую заговорити. Розповідати про зустріч із пронозливим слідчим я закінчила хвилини три тому, але Яніс досі не промовив жодного слова.

— Про що ти думаєш, Янісу?

— Я думаю, — його погляд опускається на виразно блискуче каміння в золотій оправі, але озвучити свої думки у нього не виходить…

Чується як ляскають вхідні двері. Прийшов непроханий гість, у якого точно є дублікат ключів. Арон.

Хлопець заходить в кухню. В його очах на секунду застигає подив, що відразу змінюється байдужістю.

— Пліткуєте, дівчатка? — зовсім не весело кидає він.

Хлопець знімає з себе куртку і, кинувши її на сусідній стілець, підходить до столу, щоб налити собі води. Саме тоді я помічаю праворуч на шиї величезний пластир і тільки зараз бачу, що його ліва рука повністю забита чорними візерунками.

Хлопчик! — подумки фиркаю та завмираю. До мене долинають нові кроки. Перекладаю стурбований погляд на Яніса. Він дивиться у відповідь.

Через коротку мить у дверному отворі застигає Ольга, змушуючи Яніса захлинутися кавою.