Читати книгу - "Дівчина друга. Притворись моєю, Єва Скайлер"

Яна                                                                                                 
 

 Чомусь я зовсім не здивувалася, побачивши на початку лісу кілька позашляховиків, в одному з яких сидів батько мажора. Шведа-старший вийшов із машини, коли ми припаркувалися поряд.                        

 Дорога була напрочуд гарною, суха, без особливих ям і вибоїн. Така, що крута тачка мажора із низькою посадкою легко змогла пройти.                                           

 — Не дрейф, — криво посміхнувся Макс, ляснувши мене по колінах і вийшов. Обійшов машину, відчинив мені двері і подав руку.                                                           

 Збожеволіти, який джентльмен!                                          

 Поборовши хвилювання, вийшла назовні і повернулася до мера, що чекав нас.                                  

 — Доброго ранку, Вікторе Михайловичу.                        

 Піднявши руку, чоловік подивився на наручний годинник і сказав:                                                                   

 — Ви запізнилися на п'ятнадцять хвилин.                        

 — Тату, — зітхнув мажор, обминаючи машину. Відкрив багажник і дістав наші дорожні рюкзаки.                          

 Мер нагадував справжнього військового. Камуфляж, берці, рація в нагрудній кишені та кепка на голові…     

 Відчуваю, нас чекає незабутня пригода.                         

 З позашляховиків вийшли охоронці. Вони ж не підуть із нами?                                                                                      

 Мер повернувся до них і наказав:                                     

 — Залишатися на зв'язку. Відлучатися в туалет — по черзі. Їжі та води має вистачити до завтрашнього вечора, але, якщо закінчиться, відправте одного до селища.                                                                                       

 Усі четверо синхронно кивнули.                                       

 — Так, Вікторе Михайловичу, — і знову сховалися по машинах.                                                                                   

 — Ну що, туристи? — насмішкувато звернувся до нас, а я судорожно проковтнула, очікуючи, що він скаже. Мамочки... — Готові підкорювати нові вершини і приборкувати дику природу?                                                

 — Ага, — безтурботно хмикнув Макс, поправляючи лямки рюкзака. — Ходімо вже, до темряви маємо дістатися, — і засунувши руки в кишені спортивної куртки, пішов вузькою стежкою до хащі лісу.                

 — Куди дістатися? — прошепотіла жалібно, наздоганяючи його.                                                                 

 — Побачиш, — хитро посміхнувся він і пришвидшився. 

 Якби не моя фізична підготовка, я, мабуть, здохла б. Дякую вам, Світлано Олегівно, за все. Серйозно, жодна нормальна дівчина не витримала б такого навантаження.                                                                           

 Спочатку йшли стежкою, потім пробиралися крізь хащі, потім… почалися драговини. Це такі хлюпаючі болота, незахищені кронами дерев, тому сонце нехило так припікало.                                                                           

 Я зняла вітровку і пов'язала її на пояс, залишившись у футболці. Тут же налетіла мошкара та комарі, мох під ногами чавкав, а кросівки стрімко наповнювалися вологою.                                                                                     

 Я проклинала все на світі, особливо мажора. Через кілометрів п'ять… ми вийшли до озера. Тіло ломило від втоми, плечі нили, і навіть голова розболілася.              

 — Двогодинний привал, потім рушимо далі, — оголосив цей тиран, здається, ні на грам не втомившись. Просто вражаюча стійкість. Навіть Макс спітнів і періодично сипав матами, а мер нічого — бадьорий.                           

 Ми знайшли підходящу галявину, я одразу скинув рюкзак і, діставши пляшку з водою, осушила її залпом. 

 — А ти добре тримаєшся, — схвально промовив мер, наливаючи в пластикову склянку чай із термоса.         

 Макс витирався знятою футболкою. От гад! Ніколи не проґавить можливості роздягтися і показати свій накачений прес.                                                                        

 — Вона танцюристка, тату, а танцюристам належить бути витривалими.                                                                 

 — Правда? — здається, мер справді був здивований.  

 — Невже не навели довідки? — хмикнула в'їдливо. — Вам, напевно, і група моєї крові відома.                             

 — Зухвале дівчисько, — усміхнувся мер і простяг мені чашку з ароматним чаєм. — Пий, це краще вгамовує спрагу.                                                                                          

 — Дякую, — пробурмотівла зніяковіло, приймаючи чашку.                                                                                           

 — Допоможи зібрати мангал, — наказав мер, звертаючись до Макса, а я поставила чашку на камінь і вирушила до озера. Помити кросівки і випрати шкарпетки. Запасних в мене нема. Я ж не очікувала, що ми повзатимемо по болоті. Шведа-молодший гад! Міг би й попередити.                                                                

 Кросівки поставила на камінь трохи просушитись, а шкарпетки повісила на гілки дерева, залишившись босоніж. Закатала штанини та приєдналася до чоловіків.                                                                                   

 — Чим допомогти? Мабуть, потрібний хмиз для багаття?                                                                                       

 — Не будь такою ініціативною, — усміхнувся Макс, спритно збираючи маленький, із тонких листів заліза, мангал. — А то тато може вирішити, що ти хочеш йому сподобатися. Так, тату?