Читати книгу - "Гра престолів"

Вісерис сидів трохи нижче від Дані, вбраний у новеньку й пишну чорну вовняну сорочку з черленим драконом на грудях. Поряд з ним сиділи Іліріо й сер Джора. Це було дуже почесне місце, друге після кровних вершників самого хала, але Дані бачила лють у фіалкових очах брата. Йому не подобалося сидіти нижче за неї, і він кипів щоразу, коли раби підносили страви спершу халові та його нареченій, а йому подавали з того, від чого ті відмовилися. Але йому не лишалося нічого, як плекати образу, і саме цим він і займався, з кожною годиною дедалі більше чорніючи, як хмара.

Ще ніколи Дані не почувалася такою самотньою, як сьогодні, сидячи посеред величезного натовпу. Брат звелів їй усміхатися, тож вона й усміхалася, поки в неї не заболіли щоки й на очі не навернулися сльози. Вона старалася приховати їх, знаючи, як розгнівається Вісерис, побачивши, що вона плаче, і боячись реакції хала Дрого. Їй підносили їжу — паруючі кавалки м’яса, товсті чорні ковбаси, дотрацькі пироги з кров’янки, а згодом фрукти, і парений солодець, і ніжну випічку з кухні Пентоса, але вона від усього відмахувалася. У шлунку в неї вирувало, і вона знала: хай що вона з’їсть, надовго це там не затримається.

Поговорити не було з ким. Хал Дрого викрикував накази та кпив зі своїх кровних вершників, які сиділи внизу, реготав на те, що вони кричали у відповідь, але майже не дивився на Дані, яка сиділа поруч. У них не було спільної мови. Вона геть не розуміла дотрацької, а хал Дрого вивчив хіба кілька слів з валірійського суржику, яким розмовляли у вільних містах, і зовсім не знав загальної мови Сімох Королівств. Дані радо побалакала б навіть з Іліріо та з братом, але вони сиділи надто далеко внизу.

Отак вона і сиділа у весільних шовках, тримаючи в долонях кухлик вина з медом, боячись їсти й про себе промовляючи одне й те саме: «Я кров од крові дракона. Я Данерис Штормороджена, королівна Драконстону, кров і сім’я Ейгона Завойовника».

Сонце подолало чверть свого небесного шляху, коли Дані вперше в житті побачила смерть людини. Під бій барабанів жінки танцювали для хала. Дрого спостерігав за ними з байдужим виразом на обличчі, але очі його стежили за їхніми рухами, і час до часу він кидав униз бронзову бляшку, за яку жінки одразу починали битися.

Вояки теж дивилися танці. Нарешті один з них увійшов у коло танцівниць, ухопив одну з жінок за руку, штовхнув її на землю й просто там виліз на неї, як жеребець вилазить на кобилу. Іліріо попереджав, що таке може трапитися. «Дотраки паруються, як звірі в зграї. В халасарі немає поняття приватності, гріха чи сорому, як у нас».

Збагнувши, що саме відбувається, Дані відвела очі, аж тут наперед виступив іще один вояк, потім другий, третій, і незабаром відвертатися вже не було куди. А потім одразу двоє вояків захотіли одну й ту саму жінку. Почувся крик, хтось когось штовхнув, і не встигла Дані кліпнути оком, як вояки оголили криві арахи — напівшаблі-напівкоси з гострющими лезами. Почався танок смерті: вояки кружляли один навколо одного, стикалися, наскакували, розкручуючи шаблі над головою і з кожним ударом обсипаючи суперника образами. Ніхто й не ворухнувся, щоб утрутитися.

Закінчилося все так само миттєво, як і почалося. Арахи стикалися так швидко, що Дані не могла за ними встежити, один з вояків заточився, а другий широко розмахнувся шаблею. Криця вгризлася в плоть дотрака трохи вище пояса, розтинаючи від хребта до пупка, і в пилюку вивалилися нутрощі. Переможений помер, а переможець ухопив першу-ліпшу жінку — навіть не ту, за яку вони посварилися,— і просто там осідлав її. Раби прибрали тіло, і танці продовжилися.

І про це магістр Іліріо попереджав Дані. «Дотрацьке весілля щонайменше без трьох смертей не вважається за забаву»,— казав він. Мабуть, її весілля було особливо благословенним: до вечора померло з дюжину людей.

З кожною годиною страх Дані тільки зростав, і скоро вона вже ледве стримувалася, щоб не заверещати. Вона боялася дотраків з їхніми чужими й жахливими звичаями,— здавалося, це звірі в людській шкурі, а не справжні люди. Вона боялася брата — боялася того, що він зробить, коли вона йому чимось не догодить. Та понад усе вона боялася того, що має сьогодні статися під зоряним небом, коли брат віддасть її кремезному велетню, котрий зараз сидить поряд з нею, напиваючись з обличчям нерухомим і жорстоким, як бронзова машкара.

«Я кров од крові дракона»,— повторила собі Дані.

Коли нарешті сонце скотилося зовсім низько, хал Дрого плеснув у долоні, і зненацька стихли і барабани, і крики, і бенкет. Підвівшись, хал Дрого поставив Дані на ноги. Прийшов час подарунків для нареченої.

А після подарунків, як вона знала, прийде час першого кінного виїзду й виконання шлюбного обов’язку. Дані постаралася відкинути цю думку, але не змогла. Щоб не так тремтіти, вона обхопила себе руками.

Брат Вісерис подарував їй трьох служниць. Дані знала, що йому це нічого не коштувало: понад усякий сумнів, це Іліріо дав дівчат. Іррі та Джикі мали мідну шкіру й мигдалеві очі, як у всіх дотраків, а Дорея була з Ліса: це зраджували русяві коси та блакитні очі.

— То не прості служниці, люба сестро,— пояснив брат, коли дівчат одну по одній вивели вперед.— Ми з Іліріо особисто вибрали їх для тебе. Іррі навчить тебе верхової їзди, Джикі — дотрацької мови, а Дорея — жіночого мистецтва кохання,— посміхнувся він, не розтуляючи вуст.— Вона дуже вправна, ми з Іліріо обоє можемо це засвідчити.

Сер Джора Мормонт вибачився за свій подарунок.

— Це дрібничка, королівно: все, що може собі дозволити вигнанець,— мовив він, викладаючи перед нею стосик старих книжок. Це були пісні й легенди Сімох Королівств, написані загальною мовою. Дані від усього серця подякувала йому.

Магістр Іліріо муркнув якийсь наказ, і четверо дебелих рабів кинулися вперед, щоб піднести величезну кедрову скриню, окуту бронзою. Відкинувши віко, Дані виявила всередині гори найвишуканішого оксамиту й дамасту з вільних міст. А згори, в гніздечку з м’якої