Читати книгу - "Джозеф Антон"

Усе ще сповнений почуттів, викликаних Анісовою смертю, він зателефонував по міжміській телефонній лінії і запропонував Маріан вийти за нього заміж. Вона погодилася. 23 січня 1988 року вони одружилися в будинку муніципалітету лондонського району Фінсбері, запросивши друзів на весільний обід у ресторані «Фредерік», що в Іслінгтоні, й провели ніч у готелі «Ріц». Тільки через багато років він дізнався, що сестра Самін і його найближчі друзі мали недобрі передчуттів щодо цього шлюбу, проте не знали, як йому про це сказати.

Чотири дні потому він занотував у щоденнику: «Як легко знищити людину! Як легко знищити придуманого тобою ж ворога; як швидко він зникає! Вчинити зло легко — тому і спокусливо». Потім ніяк не міг пригадати, що саме хотів цим сказати. Поза сумнівом, він розмірковував над якимсь так і не написаним твором. А за рік ці слова видалися пророчими.

Він також написав таке: «Якщо колись закінчу «Сатанинські вірші», незважаючи на всі емоційні збурення, розлучення, переїзд, книжку про Нікарагуа, фільм про Індію і таке інше, то це означатиме, що я завершив, як на мене, свою «першу справу», себто дав назву частинкам свого «я». Потім я вже не матиму про що писати; авжеж, хіба що про людське життя загалом».

О 4:10 пополудні в середу 16 лютого 1988 року він зробив у своєму щоденнику запис великими літерами: «ЗАВЕРШЕНО». У середу 17 лютого вніс незначні правки й «оголосив книжку закінченою». У четвер він зробив ксерокопії і відіслав книжку своїм агентам. Того ж тижня «Сатанинські вірші» почали читати Самін і Полін. Самін прочитала її до понеділка, й книжка здебільшого їй сподобалася. Проте її дуже стурбував опис Чанґізової смерти. «Мені весь час хотілося сказати: «Я там також була. Він казав це не тобі, а мені. Не ти це робив, а я». Мені там не знайшлося місця, і тепер усі завжди казатимуть, що так усе й було». Він не знав, чим відповідати на її звинувачення. «Та все добре, — сказала вона. — Я виговорилася. Тепер мені попустило».

Коли книжка покидає письмовий стіл автора, то зазнає змін. Ще навіть до того, як хтось її прочитає, навіть до того, як чиїсь очі вхоплять хоча б єдину її фразу, вона неминуче змінюється. Вона стає книжкою, яку можна прочитати, яка не належить більше своєму творцеві. Вона отримує, певною мірою, свободу волі. Вона подорожує світами, й автор уже нічого з нею не вдіє. Навіть коли він дивиться на ним же написані речення, то читає їх тепер по-іншому, бо вони можуть бути прочитаними іншими. Вони стають інакшими реченнями. Книжка виходить у світ — і світ її переінакшує.

«Сатанинські вірші» покинули отчий дім. Їхні метаморфози, їхні трансформації у світі поза столом автора стануть насправді великими.

Увесь час, поки він писав книжку, над його столом висів аркуш паперу зі словами: «Написати книжку — це укласти фаустівську угоду навпаки. Щоб досягти безсмертя або життя у пам’яті нащадків, ти втрачаєш або щонайменше руйнуєш своє щоденне реальне життя».

II. «Рукописи не горять»

— А скажіть, чому Маргарита називає вас майстром? — запитав Воланд.

Той усміхнувся і сказав:

— Це звичайна її слабкість. Вона надто високої думки про той роман, який я написав.

— Про що роман?

— Роман про Понтія Пілата.

...

— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, переставши сміятися. — І це тепер? Вражаюче! І ви не могли знайти іншої теми? Дайте подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.

— На жаль, я не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо я спалив його в грубі.

— Даруйте, не повірю, — відповів Волад, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він повернувся до Бегемота й сказав: — Ану, Бегемоте, давай сюди роман.

Кіт умить зістрибнув зі стільця, і всі побачили, що він сидів на товстій пачці рукописів. Верхній примірник кіт з поклоном подав Воланду. Маргарита затремтіла й вигукнула, зворушена знову до сліз:

— Ось він, рукопис! Ось він!

Диявол у «Майстрові й Маргариті» Михайла Булгакова віддає майстрові спалений рукопис.

Удосвіта 15 лютого 1989 року він стривожений лежав біля своєї дружини. Вранці до нього мав прийти старший офіцер Підрозділу «А» із Спеціальної служби лондонської поліції, який відповідав за особистий захист у Сполученому Королівстві (за винятком королівської сім’ї, яку охороняв Королівський загін охорони). Спеціальна служба створювалася 1883 року як Спеціальна ірландська служба, що боролося з Ірландським республіканським братством; нині ж головна загроза, від якої вона захищала прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ, міністра у справах Північної Ірландії, а ще всіляких балакучих членів парламенту, виходить від наступників Братства — членів Тимчасової Ірландської республіканської армії. Проте тероризм урізноманітнювався і розширював коло своїх ворогів. Час від часу потребували захисту лідери єврейської громади, позаяк одержували серйозні