Читати книгу - "Джозеф Антон"

Представник Спеціальної служби прийшов у супроводі офіцера розвідки, й вони повідомили про ухвалені рішення для відвернення загрози. Термін загроза не ототожнювався з небезпекою. Рівень загрози — поняття загальне, а от рівень небезпеки — завжди конкретне. Рівень загрози може бути високим, і завдання розвідки полягає в тому, аби з’ясувати, наскільки високим, а от рівень небезпеки, що присвоюється конкретній дії особи, може бути значно нижчим, наприклад, якщо ніхто не знає, що і коли ця особа збирається робити. Оцінювання рівня небезпеки входило до завдання поліцейської команди з питань захисту. Ці поняття йому ще доведеться засвоїти, позаяк оцінювання рівнів загрози й небезпеки віднині й надалі формуватиме його повсякденне життя. А тим часом він думав про острів Маврикій.

Через десять днів після закінчення «Сатанинських віршів» Маріан завершила свій новий роман «Джон Долар» — зі сценами канібалізму серед головних героїв, що потрапили у безвихідь на пустельному острові; і вона цілком даремно, як на нього, наполягала, що це «феміністський «Володар мух[56]». (Увечері 1988 року під час обіду з нагоди вручення Букерівської премії, коли «Сатанинські вірші» стали другими після «Оскара й Люсінди» Пітера Кері, вона навіть розповіла про це самому Вільяму Ґолдінґу. Що було геть нерозумно з її боку.) За два дні після завершення книжки Маріани вони разом з її донькою Ларою Порзак, студенткою Дартмутського коледжу й перспективним фотографом, полетіли відпочити на Маврикій. На щастя, це не пустельний острів, тому в меню не було «довгої свинини[57]». Він уперше відпочивав в «острівному раї», тож приготувався до лінивого гедонізму; жоден інший написаний ним твір не висотав з нього стільки сили, як цей останній. Вони лежали собі на пляжі, а Ендрю Вайлі з Нью-Йорка й Ґіллон Ейткен з Лондона розсилали копії «Сатанинських віршів» й розкручували маховик видавничої справи. Вода в океані, коли він плавав, здавалася теплішою за повітря, а ще він любувався тропічним заходом сонця, пив напої з фруктами й увіткнутими в них парасольками, смакував місцевою рибою, що називалася sacrëсhien, і думав про Сонні Мегту в «Кнопфі», Пітера Маєра в «Пенґвіні», а ще про редакторів «Даблдей», «Коллінз» та інших видавництв, що читали його досить таки об’ємну й дивну книжку. Він привіз цілу торбу книжок, аби читати й перечитувати й відволік-тися від майбутнього торгу з редакторами. Йому не терпілося дізнатися про результат, однак мірою того як ті ідилічні дні на узбережжі Індійському океану потроху збігали, він навіть думати не хотів про якісь проблеми.

Його зацікавили птахи. Вимерлі птахи, які не могли здійматися в небо й втікати від хижаків, що їх винищували. Маврикій був світовою столицею, табором знищення й цвинтарем вимерлих нелітаючих птахів.

Хоч як це дивно для острова з такою площею, проте Lîle Maurice[58] до сімнадцятого сторіччя залишався безлюдним. Однак там проживало сорок п’ять видів птахів, багато з яких були неспроможні відірватися від землі, зокрема руда водяна курочка, дронт-відлюдник і власне дронт-додо. Прийшли голландці й господарювали там з 1638 до 1710 року, однак ще до того, як вони забралися з острова, всі додо вже були винищені, ставши здебільшого жертвами собак колоністів. Загалом із сорока п’яти видів птахів на острові вимерло двадцять чотири, а також численні колись черепахи й інші живі істоти. В музеї Порт-Луї можна побачити скелет додо. Люди бридилися їсти його м’ясо, а собаки не перебирали харчами. Вони доганяли беззахисну істоту й роздирали її на шматки. Зрештою, це були треновані мисливські собаки. Вони не знали, що таке жалість.

Голландці, а після них французи для вирощування цукрової тростини привезли на кораблях африканських рабів. Ставлення до рабів було жорстоким. До переліку покарань входили ампутація кінцівок і страта. Британці захопили Маврикій 1810 року, а 1834 скасували рабство. Майже всі раби одразу повтікали з осоружного їм острова. Британці натомість привезли робітників, найнятих в Індії. У 1988 році більшість індійців на острові Маврикій ніколи не бачили Індії, проте багато хто з них розмовляв індійським діалектом бгоджпурі, який за півтора століття зазнав певної місцевої креолізації, проте легко впізнавався, й до того ж вони далі сповідували індуїзм і мусульманство. Зустріти індійця з Індії, індійця, який ходив справжніми індійськими вулицями і їв справжні індійські лящі, а не маврикійських sacréchien, який грівся під індійським сонцем і мок під індійськими мусонними дощами, який купався в Аравійському морі, було справжньою дивиною. На нього вони дивилися як на прибульця зі стародавньої містичної землі і гостинно відчиняли перед ним свої домівки. Один із провідних маврикійських поетів, що писав мовою хінді і щойно повернувся з Індії, де вперше брав участь у поетичному форумі, розповів йому про несприйняття індійським слухачем його творів, значення яких він намагався донести у спосіб «нормальний» для нього, а не за посередництвом ритмічного декламування, притаманного сучасним індійським поетам, що пишуть мовою хінді. Цей незначний культурний зсув у «нормальності», невеличкий побічний ефект від переселення його найнятих на роботу пращурів сильно вразив знаного поета, продемонструвавши йому, що незважаючи на його майстерне володіння найбільш поширеною в Індії мовою, він не може по-справжньому їй належати. Індійський письменник-імміґрант, якому розповідали цю історію, добре розумів, що питання належности — це велика, дражлива для них обох тема. Їм доводилося шукати відповіді на запитання, на котрі не треба відповідати доморослим письменникам, що мешкали на одному місці, писали однією мовою, належали одній культурі, — відповідати на запитання і тішитися правдивістю своїх відповідей. Хто вони такі, до чого й до кого вони належать? А чи, може, сама думка про належність — це пастка, клітка, звідки вони зуміли втекти? Він дійшов висновку: питання треба ставити інакше. Він знав, як відповісти на запитання не про місце чи коріння, а про любов. Кого ти любиш? Що ти можеш покинути чи залишити, а за що тобі обов’язково треба триматися? Де твоє серце сповнюється найбільшим почуттям?

Під час Чельтнемського літературного фестивалю на обіді з багатьма запрошеними того року індійськими письменниками Ґіта Гарігаран, ні сіло ні впало, сказала йому: «Авжеж, ваша належність до індійської літератури досить проблематична». Він зніяковів і трохи образився. «Невже?» — запитав він якось тупо. «Так, так, — відповіла вона категорично. — Навіть дуже проблематична».

На пляжі біля їхнього готелю він