Читати книгу - "Джозеф Антон"

зустрів невеличкого, в чепурному солом’яному капелюсі сухорлявого чоловічка, що з великим завзяттям продавав туристам усілякі дрібнички. «Хелло, пане, купіть щось, пане, — сказав чоловік, широко усміхаючись, а тоді додав: — Мене звати Боді-Білдинґ». Здавалося, Мікі-Маус відрекомендував себе Арнольдом Шварценеґґером. Він захитав головою. «Ні, — сказав він, а тоді перейшов на хінді: — Ви мусите мати індійське ім’я». Ця мова справила на нього велике враження. «Ви справжній індієць, пане? — запитав Боді-Білдинґ також мовою хінді. — Із самої Індії?» За три дні наступало свято Голі, весняне барвисте свято, коли по всій Індії й, очевидно, на острові Маврикій люди «гулятимуть в Голі», себто обливатимуть одне одного зафарбованою водою й посипатимуть одне в одного різнобарвною пудрою. «Мусите прийти до мого будинку й погуляти в Голі, — наполягав Боді-Білдинґ, і життєрадісна гульня в Голі трохи зняла дедалі більше напруження між ним та його супутницями. То був хороший день у його п’ятитиж-невому шлюбі, в якому вже починали з’являти деякі ознаки напруження. Інколи проскакували електричні іскри напруги між Маріан і Ларою, між ним і Ларою та між ним і Маріан. Теплий індійський океан не зміг змити цього факту, як не могли його приховати яскраві барви Голі. «Я у твоїй тіні», — сказала йому Маріан, і він помітив ображений вираз на її обличчі. Ендрю Вайлі та Ґіллон Ейткен стали також її агентами. Він познайомив її з ними, і вони погодилася представляти її інтереси. Проте наразі вони продавали «Сатанинські вірші», а її роман чекав у черзі.

Коли вони повернулися зі святкування, геть мокрі й розфарбовані рожево-зеленими потьоками, на нього чекало повідомлення від Ендрю. З готельного бару він зателефонував до Нью-Йорка. Небо вибухнуло святковими кольорами призахідного сонця. Одна пропозиція перебивала іншу. Ціни виявилися високими, як на нього — приголомшливо високими, вдесятеро вищими, ніж попередній його найбільший аванс. Проте за великі гроші довелося дорого заплатити. Ціною серйозних проблем у приятельських стосунках з двома особами.

Ліз Колдер, перша і єдина його редакторка, а також його близька приятелька впродовж п’ятнадцяти років, пішла з «Джонатан Кейп» 1986 року й стала одним із засновників нового видавництва «Блюмсбері». З огляду на їхню дружбу було природним, що він видаватиметься у неї. У той час Ендрю Вайлі представляв його тільки в Сполучених Штатах; його британським агентом далі залишалася шановна Дебора Роджерс, також близька подруга Колдер. Дебора швидко погодилася з Ліз, що «нового Рушді» має видати «Блюмсбері» за невеликих авансів, оскільки новостворене видавництво не могло собі дозволити високих авансів. Укладення полюбовної угоди — звичайне явище у британському книговидавництві, а йому це не подобалося. Ендрю Вайлі сказав, що коли він пристане на невисокий гонорар у Сполученому Королівстві, то дуже зашкодить великонадійній перспективі книжки у Сполучених Штатах. Після довгих вагань він погодився дозволити Ендрю, а також його британському партнерові Ґіллону Ейткену представляти його роман по всьому світу. Полюбовної угоди не вийшло. Як Ліз, так і Дебора почувалися глибоко ображеними, а тим часом торг з редакторами тривав. Йому спало на думку звернути увагу Ліз на те, що саме вона першою покинула його, коли перейшла з «Джонатан Кейп» у «Блюмсбері», проте вона не сприйняла такого аргументу. Гіркої пігулки не підсолодити.

Дружба завжди дуже багато важила для нього. Більшу частину свого життя він провів далеко від своєї родини — як у фізичному, так і значною мірою в емоційному плані. Друзі — це сім’я, яку собі обирає людина. Ґете послуговувався науковим терміном виборча спорідненість, вважаючи, що любовні, шлюбні й дружні стосунки між людьми схожі на хімічні реакції. Люди притягуються одне до одного, немов хімічні елементи, для утворення стійких сполук — одруження, а коли зазнають інших впливів, то розпадаються; один елемент сполуки було замінено іншим елементом — от і утворилася нова сполука. Йому не дуже подобалася така хімічна метафора. Бо все тоді мало надто детермінований вигляд, і місця для людської волі вже майже не залишалося. Виборча для нього означало вибрана не якоюсь несвідомою біохімічною природою, а своїм свідомим «я». Любов до вибраних ним друзів, а також до тих, хто вибрав його, живила й додавала йому енергії, тому рани, завдані його діями, навіть якщо обґрунтованими з погляду підприємництва, видавалися суто по-людському неправильними.

Він познайомився з Ліз через найближчу Кларисину подругу Розан Едж-Партінґтон на початку сімдесятих. Кларисина мати Лавінія саме емігрувала в селище Міхас на півдні Іспанії — улюблену андалузьку місцину генерала Франко, що мов магніт вабила всіх ультраконсервативних емігрантів Європи, згодом описану в «Прощальному зітханні Мавра» як селище Бененхелі. Вона продала свій великий будинок на Лоуер-Белґрейв-стрит акторам Майклу Редґрейву та Рейчел Кемпсон, які потому продала його, як не дивно, дружині нікарагуанського диктатора Гоуп Самосі; менший будиночок під номером 37а, з якого можна було перейти до головного будинку, Лавінія залишила доньці. Вони з Кларисою прожили там три з половиною роки, аж поки купили будинок на Рейвлі-стрит, 19 у Кетніш-Тауні, що в північному Лондоні, де він написав «Опівнічних дітей», дивлячись на свинцеве англійське небо і мріючи про спекотні імлисті індійські небокраї, й майже всі ті три з половиною роки Ліз Колдер жила у них. Тодішній її хлопець Джейсон Спендер працював над кандидатською дисертацією в Манчестерському університеті, а вона працювала у відділі реклами у видавництві «Віктор Ґолленц» у Лондоні, тож постійно розривалася між Лондоном і Манчестером, проводячи три або чотири дні в столиці, а решту на півночі.

Вона була розкішною жінкою, тож йому доводилося не лягати спати й чекати, поки чоловіки, як це зазвичай буває, привезуть її з чергового книговидавничого заходу, а тоді ще й бадьоро з тими чоловіками балакати, допоки вони не підуть. «Ніколи не залишай мене з ними на самоті», — наказувала вона йому, ніби не розуміючи, чого хочуть від неї чоловіки. Одним із таких візитерів був письменник Роальд Даль, довготелесий неприємний здоровань з величезними руками душителя, що кидав на нього ненависні погляди, під якими йому не хотілося навіть на дюйм відступити. Зрештою Даль рвучко виходив з будинку у ніч, ледь попрощавшись навіть із Ліз. Серед таких її відвідувачів був також і кінокритик із «Нью стейтсмен» Джон Коулмен, що видавав себе за колишнього алкоголіка, бо розкривав дипломат, виймав кілька пляшок міцних напоїв і заявляв: «Це для мене». Якось Коулмен сидів так довго, що він не витримав і, зрадивши довіру Ліз, пішов спати, а вона аж метала блискавиці. Наступного ранку він дізнався, що Коулмен зірвав у вітальні