Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Довелося трохи на неї натиснути, але те місце звільнилося.

— Дякую… — сказала Гіраї й непевним кроком наблизилася до стільця, на якому щойно сиділа жінка в білій сукні.

Здавалося, що нервова напруга Гіраї передалася всім, хто був у кафе. Вона глибоко вдихнула, повільно видихнула й протиснулась у простір між стільцем і столиком. Опустившись на стільця, Гіраї повільно заплющила очі.

Кумі Гіраї завжди, ще з дитинства, була малявкою, яка всюди ходила за старшою сестрою, вигукуючи: «Сеструню, глянь на це!» чи «Сеструню, ти чула про те?»

У старому готелі «Такакура», незалежно від сезону, завжди було багато постояльців. Їхній батько, Ясуо, був його управителем, а матір, Мічіко, — управителькою. Вона стала до роботи невдовзі після народження Кумі. Тому частенько за сестрою, ще немовлям, доглядала шестирічна Гіраї. Коли Кумі пішла до першого класу, Гіраї носила її на плечах до школи. То була державна школа, і вчителі, на щастя, ставилися до них доволі лояльно. Якщо Кумі починала плакати на уроці, Гіраї виводила її з класу й заспокоювала. Якби хтось узявся описати Гіраї в шкільні роки, то її можна було б назвати надійною старшою сестрою, яка піклувалася про свою маленьку сестричку.

Батьки покладали на Гіраї великі надії, бо вона від природи була товариською та приязною. Вони вважали, що в майбутньому старша донька стане чудовою управителькою готелю. Одначе батькам не вдалося до кінця збагнути всю складність доньчиного характеру. Передовсім Гіраї була вільною птахою. Вона хотіла робити те, що їй подобалося, не переймаючись думкою інших. Саме тому носила Кумі на плечах, коли йшла з нею до школи. Її не стримували жодні упередження. Вона хотіла робити все по-своєму. Її дії не надто хвилювали батьків, але, зрештою, саме це її вільнодумство спричинило відмову виконувати їхню волю й одного дня взяти на себе керування готелем.

Не можна сказати, що Гіраї ненавиділа своїх батьків чи й сам готель. Річ у тім, що вона жила, щоб бути вільною. Коли їй виповнилося 18, пішла з дому. Кумі тоді було 12 років. Гнів батьків через доньчин учинок був таким же палким, як і їхнє бажання, щоб вона стала управителькою готелю, тому вони зреклися її. Утеча Гіраї завдала страшного удару її батькам і важким тягарем лягла на плечі Кумі.

Але та, схоже, підозрювала, що Гіраї збиралася піти з дому. Коли сестра пішла, Кумі не плакала й не побивалася, прочитавши залишеного їй листа, лише пробурмотіла: «Вона така егоїстка».

Раптом Гіраї побачила поряд Казу, яка принесла на срібній таці білу чашку й срібного чайничка. Її обличчя стало загадково-незворушним.

— Ти знаєш правила?

— Я знаю правила…

Перше правило: повернувшись у минуле, можна зустрітися тільки з тими, хто відвідував кафе. Востаннє Гіраї бачила Кумі саме тут. Але вона ховалася, тому вони не зустрілися. Та головне, що Кумі вже тут бувала.

Друге правило: жодні дії в минулому, скільки б зусиль ти не доклала, не можуть змінити теперішнього. Скажімо, навіть якщо Гіраї повернеться в минуле й скаже Кумі не їхати додому на авто, низка інших подій забезпечить дотримання цього правила, тому вона не зможе запобігти загибелі сестри в автокатастрофі. Годі й вигадати жорстокіше правило для Гіраї. Але вона намагалася не думати про нього.

Третє правило: аби повернутися в минуле, треба сісти на конкретний стілець. Саме на ньому й сиділа Гіраї.

Четверте правило: не можна підводитися з того стільця.

П’яте правило: час перебування в минулому обмежений. Його відлік починається, коли каву наливають у чашку, і завершується, коли кава вистигає. Часу обмаль. Та скільки б його не було, якщо їй удасться востаннє побачити Кумі, це, безумовно, того варте.

Гіраї низько опустила голову, готуючись до мандрівки.

Геть не зважаючи на те, готова вона чи ні, Казу продовжувала:

— Люди, які повертаються в минуле, щоб побачитися з померлими, під впливом емоцій, навіть знаючи про обмеження в часі, не можуть попрощатися…

— …

— Тому хочу дати тобі ось це… — Казу встромила в її чашку схожу на коктейльну паличку штуковину. Вона мала близько 10 сантиметрів завдовжки й трохи скидалася на ложку.

— Що це?

— Це попередить тебе звуковим сигналом, що кава от-от охолоне…

— …

— Тож коли пролунає попередження…

— Гаразд… Я знаю.

— …

— Я все зрозуміла. — Гіраї обірвала пояснення подруги.

Вона непокоїлася, що обмеження в часі, яке спливе, коли кава охолоне, якесь не надто чітке. Навіть якщо вона подумає, що кава вже вистигла, у неї може залишатися ще кілька хвилин. Або ж вона може припустити, що кава ще достатньо тепла, затримається занадто довго й не зможе повернутися назад. Але з таким попереджувальним сигналом усе було значно простіше, і вона могла забути про свою єдину тривогу.

Гіраї лише хотіла перепросити. Кумі раз за разом приїздила побачитися з нею, а її це лише дратувало.

Та крім сорому за негарне поводження із сестрою, її хвилювало ще й те, що Кумі стала управителькою готелю.

Коли Гіраї пішла з дому й батьки зреклися її, Кумі автоматично успадкувала сімейний готель. Її сестра була такою слухняною, що не могла, як Гіраї, не виправдати очікувань батьків.

«А що, як це перекреслило всі мрії Кумі?»

Якщо в неї колись була мрія, якій не судилося збутися через егоїстичний учинок Гіраї, це могло пояснити, чому Кумі постійно приїздила до Токіо й просила сестру повернутися додому — тоді вона змогла б утілити в життя свою мрію.

Якщо Гіраї здобула свободу в обмін на мрію Кумі, зовсім не дивно, що сестра ображалася на неї. Хоча вона й жалкувала про це, тепер уже нічим було зарадити.

Це була ще одна причина, чому Гіраї хотіла перепросити у Кумі. Якщо вона не може змінити теперішнього, то, бодай, може сказати: «Вибач, будь ласка, свою старшу сестру-егоїстку». Гіраї подивилася в очі Казу й рішуче кивнула.

Казу поставила чашку перед Гіраї. Правою рукою взяла з таці срібного чайничка й поглянула на жінку з-під опущених повік. То була справжнісінька церемонія. І церемонія ця залишалася незмінною, хто б не сидів на тому стільці. Вираз обличчя Казу теж був її частиною.

— Тільки не забудь… — зупинившись, прошепотіла Казу, — випити каву до того, як вона охолоне.

Дівчина почала повільно наливати каву в чашку. З вузенького носика сріблястого чайничка напій лився беззвучно, суцільною тоненькою цівкою. Гіраї спостерігала, як наповнювалася чашка. Що довше лилася кава, то більша нетерплячка брала Гіраї. Вона хотіла якнайшвидше опинися в минулому й побачитися зі своєю маленькою сестричкою. Хотіла перепросити у неї. Але здавалося, що кава почне вистигати, ще навіть не наповнивши чашку по вінця, а