Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

І так само я знала, шо пан Піз мені скаже, шо мій чоловік начудив якоїсь хуйні, і тільки-но я попала в його офіс, якраз то він і сказав. Сказав, шо рахунки Джо-молодшого і малого Піта закрили два місяці тому, а Селенин — менше ніж два тижні тому. Джо то зробив якраз тогди, коли зробив, бо знав, шо я ніколи не клала на їхні рахунки гроші після Дня праці, доки не наникала у великім казанку на верхній полиці на кухні достатню суму, якою би потому платила за хату на Різдво.

Піз показав мені ті зелені листки в лінійку, де пишуть бухгалтери, і я ввиділа, шо Джо забрав останній великий кусок — п’ятсот долярів із рахунку Селени — через день після того, як я йому сказала, шо знаю, шо він чудить, а він сидів у кріслі своїм і сказав, шо я не всьо знаю. Тут він точно не злукавив.

Я купу разів пробігла очима по тих цифрах, а як підняла голову, пан Піз сидів навпроти мене, тер руки і вид­но, шо нервував. У нього на лисій голові блищали крапельки поту. Він так само, як я, розумів, шо сталося.

— Як бачите, пані Сент-Джордж, ці рахунки закрив ваш чоловік, і…

— Як таке може бути? — питаюся я в нього. Я кинула три розрахункові книжки йому на стіл. Вони голосно ляпнулися, і він якось кліпнув очима й відсахнувся. — Як таке може бути, якшо ті трикляті розрахункові книжки отутечки?

— Ну, — каже він, облизує губи й лупає, ніби ящірка, шо загоряє на гарячім камінні, — розумієте, пані Сент-Джордж, це є — це були — як ми кажемо, «опікунські депозитні рахунки». Це означає, що дитина, на чиє ім’я відкрито рахунок, може — могла — знімати з нього кошти за письмовим дозволом вас чи вашого чоловіка. Також це означає, що будь-хто з вас двох як батьків може знімати гроші з цих рахунків, коли і як завгодно. Як ви і зробили б сьогодні, якби гроші ще, кгм, були на рахунках.

— Але тут не вказано ніяких сраних виведень готівки! — кажу я, і я вже певно зачала кричати, бо люди в банку стали на нас озиратися. Я їх виділа через скляні стіни. Але чи не наплювати на то мені було. — Як він зняв гроші без цих сраних забірних книжок?

Той плішивий ше скоріше зачав терти руками. Звук був як від наждачки, і якби між них запхати суху палицю, він би запалив папірці від жуйок у себе в попільниці.

— Пані Сент-Джордж, якщо можна, постарайтеся, будь ласка, бути тихіше…

— Я за свій голос відповідаю, — кажу я, ше голосніше. — А ви відповідайте за то, як цей банк лєцтий робить свою роботу, шановний! Я так виджу, шо ви тут не сильно охочі відповідати.

Він узяв у себе зі столу якийсь листок паперу й подивився на нього.

— Тут написано, що ваш чоловік заявив, що книжки було втрачено, — нарешті каже він. — Він попросив видати йому нові. Це поширена…

— Поширена, курва мать! — волала я. — Ви мені не подзвонили! Ніхто з банку мені не подзвонив! Ті рахунки відкрили на нас двох, так мені пояснили, коли ми відкрили їх Селені й Джо-молодшому в п’ятдесят першому, і так само було, як відкрили Пітерові в п’ятдесят четвертому. Хочете мені сказати, шо відтогди правила поміняли?

— Пані Сент-Джордж… — зачав він, але так само міг і з повним ротом крекерів свистіти пробувати. Я мала сказати своє.

— Він вам розказав казочку, а ви й повірили — попросив нові книжки, і ви йому їх видали. Падоньку солодкий! А ви як взагалі думали, хто ті гроші на рахунок складав? Якшо думаєте, шо Джо Сент-Джордж, то ви дурніші, ніж виглядаєте!

Тут у банку вже всі перестали навіть вдавати, шо займаються своїми ділами. Всі просто завмерли на місці й дивилися на нас. Більшість собі, певно, думали, який цікавий цирк, якшо посудити по їхніх лицях, але мені от цікаво, чи тішилися би вони так само, якби гроші їхніх дітей на коледж відлетіли геть, як птаха у вирій. Пан Піз побуряковів, як стіна старої татової стодоли. Навіть пітна лиса макітра побагровіла в нього.

— Будь ласка, пані Сент-Джордж, — каже він. Тогди він уже виглядав так, шо от-от розплачеться. — Я вас запевняю, що те, що ми зробили, було не просто цілком законно, а й абсолютно стандартною банківською практикою.

Далі я стишила голос. Відчувала, як з мене тікає всьо світло. Джо мене обскакав, так, добряче обскакав, і теперка я не мусіла чекати другого разу, шоби сказати, шо ганьба мені.

— Може, і законно, а може, і нє, — кажу я. — Мені прийдеться затягнути вас у суд, шоби вивідати, так воно чи інак, правда ж, а в мене на то ні часу, ні грошей нема. Та й як на то пішло, я озвіріла не через то, законно то чи незаконно… а через то, як вам бодай раз у голову нікому не прийшло, шо ше комусь може схотітися знати, куда йдуть ті гроші. А ваші «стандартні банківські практики» шо, забороняють хоч раз, курва, подзвонити? От, номер прямо тут у тих формах написано, він не помінявся.

— Пані Сент-Джордж, мені дуже шкода, але…

— Якби було навпаки, — кажу я, — якби то я наплела історію про то, як загубилися книжки розрахункові і мені треба нові, якби то я зачала знімати гроші, які складалися одинадцять чи дванадцять років… ви би тогди шо, не подзвонили би Джо? Якби гроші ше були тут нині, я їх могла би зняти і прийшла би з таким наміренням, ви би йому не подзвонили, як тільки я за поріг вийшла, — просто з ввічливості, це маю на увазі, — і не сказали би, шо то його жінка вчворила?

Бо якраз такого я й чекала, Енді, — того й вибрала день, коли він був не вдома, а в Старґіллів. Я збиралася вернутися на острів, зібрати дітей і втікти світ-заочі ше до того, як Джо заїде під хату з блоком пива в одній руці та судком для обіду в другій.

Піз подивився на мене й роззявився. Далі закрив рота й більше ніц не говорив. Та йому і не треба було. Відповідь була просто в нього на лиці написана. Само собою, шо він — або хтось другий із банку — подзвонив би Джо і не переставав би, доки не додзвонився б. Чого? Того шо Джо — хазяїн у домі, от чого. І того ніхто й не завдав собі клопоту розповісти мені, бо я просто його жінка. Шо я можу тямити в грошах, окрім як заробляти пару копійчин, коли на колінах відтираю підлогу, плінтуси й унітази? Якшо господар