Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

— Ну гаразд! — Тиціан глибоко вдихнув і наблизив перстень до води.

Опуклий лев торкнувся водяної поверхні.

— Дивіться! Дивіться! Вода мерехтить! — вигукнула Джмеленя.

Вода засяяла блакитним серпанком, наче серед білого дня на плесі з’явилася місячна стежка. Серпанок ріс, похитувався разом із хвильками, але не сходив зі свого місця. За хвилину на його місці засяяв відбиток лев’ячої лапи. Наче справжній звір щойно став у воду біля берега, і вода застигла під його вагою, як віск.

— Ой! А он іще один слід! І ще один! — вигукнув Дмитрик і протер окуляри.

Невидимий лев усе крокував і крокував по воді, ставлячи печатки своїх лап біля очеретяної затоки, біля вавилонських верб, біля старої шафи з водяниковим одягом, ось вони з’явилися під містком. Щось зарипіло, хтось тихо рикнув! Нарешті останній слід наклався на перший, і всі відбитки лев’ячих лап умить спалахнули зеленавим світлом. Спалахнули та зникли!

— Ось і все! — забубонів Шилер. — Таїнство скінчилось! Тепер озеро навіки належатиме Тиціану і його наступним пуголовкам! Ну, я пішов збирати брухт, щоб заробити на скарб.

— Шилере, почекай! — хлопчик підбіг до скарбника.

Скоро хлопчик і скарбник підійшли до гурту. У руках Шилер міцно тримав коробочку.

— Ну все, бувайте здорові! Мушу покинути вас! Хочете, здайте мій брухт і заберіть гроші собі. Я побіг охороняти новий скарб. Думаю, робота щонайменше на двісті-триста років, — затараторив скарбник.

— А що за скарб?

— Дмитриків! Тобто, ясного пана Дмитріуса-Хитріуса! Звісно, що я взяв цей скарб без угоди. Хай душа залишається з малим! Та й набридло мені за душами ганятись! Після того як побував у пащі болотяника, у мене відбулася переоцінка цінностей, такий собі переоблік. Золото — то золото, а душі — то душі! Дмитрик подарував мені своє багатство просто так, без жодних контрактів! Тепер скарб мій власний! Тут найцінніші Дмитрикові речі. За два-три століття їм узагалі ціни не буде. Але я нікому не скажу, де його ховатиму! Цікаво, чи підземелля чайного будиночка повністю затопило? Там точно мало залишитися місце для худенького скарбника! Ну, бувайте, цілуватися не будемо, бо ви якісь несвіжі! Зустрінемося через декілька сотень років! Бувайте!

Весело насвистуючи польку, Шилер стрибнув у люк під стіною. Ляда, грюкнувши, зачинилася.

— А звідки ти взяв справжній скарб? — Дзвінка заінтриговано глянула на друга.

— Шилеру мої дорогоцінності сподобалися! Він знову при роботі. Це головне! А там були звичайні хлопчачі скарби: старі копійки, металеві ґудзики, значок із тризубом, декілька фантиків і різна дрібнота!

— Хіба це справжній скарб? — засумнівалася Джмеленя.

— Скарбники цінують речі не за їхню вартість, а за те, якими цінними є ті речі господарям скарбів. Для Дмитрика в тій коробочці було справжнє багатство, тому для Шилера це справжній скарб, — пояснив Тиціан. — Ти, Дмитрику, молодець!

В обід на озеро прийшла бабця Леся, прихопивши бутерброди, Фрося, Василь і Петро. Бабця нагодувала внучку і її друга. Незабаром тут з’явився Триндикало з якимись людьми. Виявилося, що це інженери й дизайнери. Вони щось вимірювали, записували, галайкали між собою. Мер ходив за ними, наче припнутий, постійно перепитував, сперечався та махав руками. Побачивши мешканців вулиці Кленової, відразу підбіг до них і чемно привітався.

— Ось, привів хлопців, хай тут усе поміряють. Золотих гір не обіцяю, але з боку новобудов усе засиплять пісочком, поставлять грибочки, шезлонги. Стежки підремонтують, посадять кілька декоративних кущів і дерев. Це моє останнє розпорядження на посаді мера. А далі буде видно!

— Навіщо ви це все робите? Вибори закінчились! — здивувалася двірничка Фрося.

— Просто мені дуже приємно робити потрібні речі! Шкода, що пізно це зрозумів!

Мер побачив біля верболозу Ольму, відразу змінився на обличчі, заусміхався, знітився, незграбно зачовгав ногами й зарухав вухами. Проте підійти до русалки не встиг, бо з кущів на нього вилетіла Надія Захланська.

— Он ти де? Це твої люди вигнали звідси «Болотодизайн»? Ти знову прийшов тут керувати? Ну, чекай, чекай! Скоро я стану мером і все поверну на свої місця! Озеро засиплять, дерева вирубають! Тебе викинуть з кабінету! А ти, — Захланська показала на Тиціана, — ходи зі мною, є розмова.

Вона повела здивованого водяника за руїни будиночка. Щойно Тиціан зайшов за вцілілу стіну, як його схопили двоє охоронців Захланської та затулили йому рота.

— Я давно шукала печатку Лева Даниловича! Прочитала про неї в давній книзі, — засичала Надія. — Нею я припечатаю весь Львів! Давай сюди! Знімай перстень!

Двома руками вчепившись за перстень-печатку, жінка почала стягувати його, проте водяник затиснув руку в кулак, не віддаючи свою дорогоцінність.

— Ги-ги! Ой! Мене щось залоскотало! — тоненьким голосочком вигукнув один охоронець.

— Ти що? Потрібно звідси вшиватись! — перелякано забелькотав другий.

— Через мої лоскоти? — далі повискував перший.

— Дурню, через русалку, яка тут живе! Кажуть, вона залоскотала десять водіїв нашої Захланської. Троє з них ще досі регочуть!

— Цить! Тримайте міцно цього хлопця!

— Ги-ги! А-а-а-а! Русалка! — охоронці з реготом і вересками покинули свою господиню та щодуху помчали стежкою до новобудов. З-за кущів вийшла Ольма, переможно всміхаючись.

— Стійте! Залишайтесь на місцях! — крикнула Захланська, але її ніхто не послухався. Раптом вона кинулася бігти на своїх підборах до озера. Збоку це виглядало кумедно. Здавалося, її підкидає на кожному кроці та вона от-от гепнеться на стежку.

— Вона вкрала мій перстень! — вигукнув Тиціан. — Злодійка!

— Стійте! Ні кроку до мене! Ані руш! Я буду кричати! Я в суд подам! — горлопанила Захланська, побачивши, що в її бік ідуть люди.

— Віддай перстень і можеш іти куди хочеш! — з притиском мовив Тиціан, простягаючи руку.