Читати книгу - "Блукаюча у часі"

Пройшов деякий час. Люди змінювалися, світ ставав іншим. Спочатку я почала займатися ворожінням. Пізнавати цей світ, і відкрила те, що і в царстві пітьми є світлий бік. Як не дивно, але до нього я не стала примикати, в пітьми я почувала себе спокійніше. На початку. До однієї події: це було рано — вранці, я була вже стара і ледве ходила. Погано бачила, але я почула страшезний вій вовків. Був лютий місяць. За вікном пурга. В мене колотило серце, щось було знайоме мені в цій ситуації, я взяла ліхтарик і вийшла на вулицю.

— Хто тут? — Але вітер розвіяв мої слова, із — за снігу я нічого не бачила. Хтось наближався до мене. — Хто тут? — Невідомий вхопив мене за лікті, ліхтарик випав з рук. Я не боялася. Очі не бачили, хто це був, але душа, вона знала, за руки мене тримав Дмитро.

— Моніка. Слухай мене уважно. Не вір Вітольду. В той час, як ти зголосишся піти з ним і відмовишся від сили відьми, він вб’є мене. А для тебе вже не буде воротті. Залишайся з відьмою, чуєш?!!! — Вітер розсипав видіння на маленькі крижані уламки. — Люба, мені холодно. — Останнє, що я почула.

— І? Що далі, Моніка? — До мене прийшов Вітольд. Сто років минули і я повинна була померти. «Ти будеш зі мною?», спитав він тоді мене. І знаєш, цей чорт був впевнений, що я піду. Він кусав губи, смакуючи момент, коли я стану його.

— Ні. — Насилу вимовила я. Моє тіло було вже таким немічний, що майже не слухалося. Вітольд не вірив в те, що я щойно сказала.

— Побачимося через сто років! — Гаркнув він відпихаючи Ханну. Та з’явилася, як тільки я сказала «ні».

— Ти чув? Тобі відмовили, перший раз за стільки століть! — Ханна страшно реготала, їй посіпувала Олена.

— Відмовила!!!! А тепер залиш нас, мені треба допомогти моїй помічниці померти, поховати, а потім оживити!!! — І продовжувала реготати. Цей звук так і залишився в моїх вухах і досі.

Очманіла я нарешті видохнула. Не те, щоб я їй не вірила. Просто, вибух в моїй голові. Мовчання доволі затягнулося. Я не знала, що казати й взагалі, якого дідька відбувається?! Моніка делікатно присіла коло мене. Я відсахнулася. Не можу сказати чому.

— Наталя, може ти хочеш щось ще дізнатися. У тебе є запитання? — Розуміючи мій стан, подруга (невпевнена, щоправда, чи можна на неї так тепер називати), відійшла до вікна.

— Еее, ем…. — Язик задубів у роті. — Еее, тобі було 16 років, коли ти вийшла заміж. Ем, потім ти прожила ще років сто, плюс триста років служила відьмі, скільки ж тобі років насправді? Чотириста?

— Майже 384, але хто рахує ті літа! — Ображено відповіла Моніка. — Наталя! Це все що тебе цікавить?! Господи, яка ж ти несерйозна.

— Так, а що з Дмитром?

— Він блукає десь там, де я не можу його дістати. У служінні Ханні я вже триста років. За цей час, мабуть, стала досвідченішою ніж вона. Відьма більше нікого не ініціює, адже є я. Вона вірить мені. Багато секретів відкрила, навчила. Не знаю, усвідомлює вона, що сама допомагає мені у пошуках чи ні. Але я здогадуюся де він. В той день, коли ми з тобою познайомилися, я намагалася потрапити в те місце.

— Ти ще була тепло вдягненою!

— Так. Ти, мабуть, подумала, що я ненормальна.

— Ну, я і зараз так думаю. Щодо Вітольда, він і в другий раз приходив до тебе?

— Так. Для нього це, як виклик. І для нас час йде не так як для вас. Ми відчуваємо його по-іншому.

— А що буде, якщо ти знайдеш чоловіка?

— Я розвію врешті те закляття, яким відьма прив’язала його до мене. Допоможу йому перейти в кращий світ…

— Мені цікаво, ти ж розуміла, що Дмитро був з тобою лише через ворожіння?

— Спочатку ні. Потім до мене прийшло усвідомлення, але я не хотіла про це ані думати, ані приймати. Я кохала його всім серцем і мала надію, що мої почуття зможуть… Не знаю, я хотіла, щоб він мене кохав і все. Ворожіння, звісно, мало й інший, темний бік, який поглинав мого коханого. Я все виправлю!

— А далі?

— Я дозволю нарешті собі померти. Відмовитися від цієї сили.

— І ти потрапиш в пекло?

— Як знати, Наталя, як знати. Проте я не піду сама. Ми підемо всі разом, з Грільдою та Оленою. Вони отримують по заслузі. Всі ми.

— А Марк. Що буде з ним?

— На жаль, сьогодні він потрапить до Кадука. Але в мене є план, і ми обов’язково його врятуємо. Але сьогодні…

— Ти ведеш хлопців до Кадука?

— Я хлопців, Вітольд — дівчат. Так, ми обоє даємо те, що він від нас вимагає. Проте, і дівчата, і хлопці, повинні бути закоханими. Тоді ритуал жертво підношення зараховується.

— Що має з того Вітольд?

— Свою силу, тут, на землі. Кадук наповнює його владою.

— І тебе він теж хотів віддати?

— Ні, Блуд шукав собі дружину. І знайшов. От тільки не все сталося, як гадалося. — Моніка закусила губу. — Іноді я думаю, а що, якби я зголосилася. Я втомилася від цієї боротьби.

— А щодо твого плану? — Моніка хитро посміхнулася.

Моніка повірила мені, що Вітольд