Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Гасьці визвали швидку, бо рука була зламана. А на ранок до Петра прийшов участковий.

— Заява на вас тут поступила… від сусідки, за нанесення тілесних пошкоджень її чоловікові. Він і побої зняв, так що докази мають.

Петро здивовано лупав очима, а учатковий завірив, що як і засудять, то ненадовго, бо за такого розбишаку багато не дадуть, так, з «п’ятнадцять суток».

Вийшов Петро через рік…

— Ото се! Ото сесе, — водячи очами по грубі, лепетала Мариня, — Ото се, баба! То не баба — то нероба. Нє, би вдома сиділа, втромила си щос до рук, піднайла си яке занятє. Тo нє! Воно, старе нещістє, буде лазити по хатах і пльотки зводити. Боже, прости ї гріха!

Баба Мариня стара як світ, зморщена як суха слива, але рівна та висока, як тичка від фасолі, ходила по хаті, і раз-по-раз поглядаючи у вікно, торкотіла, як стара ткацька машина. Вона тільки но випровадила свою сусіду, бабу Гафію, яка заходила до неї ледь не щодня, і засиджувалась не по одній годині. Баба Мариня прожила довге і важке життя, яке відбилося на її сухому обличчі густими й глибокими зморшками, і добре знала смак того життя.

Життя-це не гладенька стежка, обросла м’яким споришем. Життя — то як терновий кущ. Як цвіте-то привабливий і пахучий. А як дозріє-ягодами манить. Заким дістанеш тих ягід-добре наколеш руки. А коли до рота візьмеш — тоді розумієш, що та приваблива на вигляд ягода насправді є дуже терпкою.

Таким самим смаком, як та ягода, було сповнене і нелегке Маринене життя, яке навчило її по своєму сприймати світ, і похибки людей. Вона ніколи нікого не засуджувала. Завжди вишукувала способи допомогти навіть тим, від яких відвернулись усі. А як таки не могла нічого вдіяти-просто за них молилась.

Так було і сьогодні, бо саме сьогодні пропаща Гафієна душа потребувала допомоги. Ой, як потребувала. А баба Мариня в такім випадку і вдіяти нічого не могла. Що тут вже вдієш…?

Мариня сиділа з молитвенником в руках біля вікна. Фіранка була заслонена, але через невеличку прогалину між двома половинками було добре видно дорогу. Баба давно жила одиноко. Нікого не чекала і не виглядала. Вона скориствшись тим, що надворі трохи моросів дощ зібралась відпочити, за одно й помолитись за свого діда Івана, що позавторік віддав Богу душу на дев’ятому десятку.

Перехрестившись, баба не вспіла відкрити молитвенника, як почула дзенькіт від клямки на хвіртці. Вона глягула у вікно — до неї йшла сусідка Гафія, стара, але гарної ще вроди жінка. Майже Маринина ровесниця і давня, ще з дівоцтва її колєжанка. «Ото й добре, що йде. Троха мені буде відрадніще. Разом і помолимосє за наших дідів», — подумала Мариня. Та тільки не для молитов приходила Гафія.

— СлаваЙсу! — промовила Гафія, ще добре не переступивши порога.

— Слава навіки Панбігови! — Відповіда Мариня, і підсунула старе крісло до сусідки, — Сідай.

Гафія сіла, але чогось почала крутитися на кріслі мов на розпеченів вуглі.

— Що є, сестро? Чи с здорова? Щос ти якас неспокійна…

— Будеш тут спокійна, як такі новости, — з радістю від того, що Мариня першою завела бесіду, відповіла Гафія, і продовжила. — Ади, що за дівки нинька пішли. То не дівки, то остатні…

Мариня не діждавшись, що Гафія зараз скаже одно із своїх новомодних слів, що нахапалась з телесеріалів, підняла вверх руку, заперечуючи їй продовжувати. Але та не звертала уваги:

— Чула с що сє в селі діє? Ото розпуста, ото нечисть!

— Ну, що вже с принесла, вороно, на сей раз? — Знаючи Гафію і її «веселі» щоденні новини, запитала Мариня.

— Ти що, нічо не чула? То я тобі зара скажу. Ади Боциків син і тота зубата Надька, твого свояка внука, вже си при робили байструка! — Випалила Гафія. — Такий, жінко, в селі рух. Він сє женити не хоче. Каже і доконює, що той байструк не єго. А дівка гонорово ходит по селі, пузом вімахує, і всім розказує, що таки його. Ото нечисть! Ото розпуста! Колис такого не було. Мой-мой, де ж то колис таке було?

Мариню ніби щось врізало ножем по серці. Вона, зморщивши лоба, глянула на Гафію, і ні слова не сказавши у відповідь, продовжила читати молитву.

— Ну, що мовчиш? Що ніц не кажеш? — Торочила далі бесіду, як нитку з панчохи, Гафія.

— А що ту казати? Чим я чи ти можем зарадити? Справа недобра, але не нам тим перейматисє.

— Але село гуде! Як підпалив! — Витріщивши очі кричала Гафія.

— Погуде тай стане. А може то ще й не правда? А може ще всьо піде на лад? — З надією припинити пусту бесіду відповіла тихо Мариня. Гафія ж не вчухала.

— А як сє не вженит? Ну я би м такі того хотіла. І не лиш я. Того в селі багато людий хочут. От буде покритков ходити, пузата дівка на сміх людский…А тогди вродит байструка, тай ґанч[36] буде на ціле житє. Та то вона вже має ґанч. Але най має, що заслужила. Би на другий раз знала, як…,-вона знов хотіла щось ляпнути, але промовчала, коли вловила на собі строгий погляд Марині.

— Ми вже старі до того, Гафіє. Ади, краще за дідів наших молімосє, бо й нам вже далі до них…

— Мій дід ще довго мене буде чекати, — заходячись від сміху випалила Гафія. — А й не думаю вмирати. Ще мушу видіти, чим сі то всьо скінчит.

Мариня нічого не відповіла. Вона поправила окуляри на носі, опустила голову в