Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Гафія не промовила більше ні слова. Сиділа тихо і з-під лоба поглядала на Мариню. Хто зна, про що думала, і кому перемивала кості в думках Гафія, а Мариня думала саме про неї. В пам’ять повернулись події далекої їхньої молодості.

Мариня сиділа на присьбі і теребила кукурудзу, коди до неї в сльозах прибіг Василь, сусід «через пліт».

— Маринцю, така біда, така біда!

— Що є, Василю. Не торкочи. Кажи до ладу.

— Мариню, — трохи менш запиханим тоном продовжив Василь, — біда. З Гафійов біда. Груба[37] вона!

— Василю, Бог при тобі, та як таке?

— Як? Незнаю. Але кажу тобі що правда. Петро мені хваливсі, що то його робота. Він був п’яний. На тверезо він би того не сказав. Але що буде як війде наверха? Він ніколи її не возме, ніколи! А я її люблю. Ти сама знаєш! І вона знає, але вона мене не хоче…

Василь в нервах чухав голову обома руками, витирав сльози, то підносив очі в небо, то опускав погляд у землю. Мариня мовчала. Думала довго і надумала.

— Як так Василю всьо, як ти кажеш, то слухай мої ради…,-Василь уважно глянув на Мариню. Вона продовжила, — в неділю йди до її тата, і проси Гафію собі за жінку. Прийми її і дитину, яклюбиш. І ніколи, чуєш, ніколи ї того не згадуй. А вона дівка розумна. Вона тобі буде за добру жінку.

— А як відмовит? — Сумно запитав Василь.

— Не відмовит…

Через місяць Василь і Гафія гуляли весілля, а потім прожиди понад пів століття разом в мирі і злагоді. Василь ніколи нічим не скривдив Гафії ні її доньки, а вона й в мисли не мала, що він все знав наперед, коли народила «семиміську» Надусю.

Мариня опам’яталася від спогадів тільки тоді, коли почула, як рипнули двері. То Гафія тихенько вийшла з хати навіть не попрощавшись.

Мариня перейшла від груби до стола, глянула у вікно, проводила поглядом сусідку. Потім від стола пішла до ліжка, і знову до стола. Звернула взір на образ, перехрестилась і зашепотіла: «Господи, прости всі гріхи вольні і невольні рабі твої, Гафії…»

Улянка сиділа поруч з мамою за великим письмовим столом, і розглядала малюнки на листівках, які мама акуратно підписувала до свята.

Мама завжди вітала усіх знайомих і рідних зі святами, і вигадувала різні побажання. Улянка тільки-но навчилась читати, і з великою увагою перечитувала написане мамою, а потім клала у конверти кольорові вітальні картинки. Такі хвилини дівчинці були дуже до вподоби. Але був один момент, який завжди її дивував — мама у своїх вітаннях усім бажала мирного неба. Яке воно, мирне небо? Чому воно так важливе для мами? А може у мирного неба колір якийсь особливий?

Минали роки, Улянка зростала, а мамині побажання у вітаннях не змінювались.

— Мамо, ну навіщо бажати людям таких банальностей як мирного неба? У мирний час живемо, хіба у тебе є сумніви, що мир може щось порушити?

— Ох, доню, — усміхалась мати, — мир такий крихкий, як кришталь. Не дай Боже тобі, дитино, пізнати війни! Не дай Боже…!

Улянка слухаючи матір, все ж не вірила, що війна колись може постукати і у її двері. А через недовгих тридцять років зрозуміла зміст маминих побажань, гіркоту розлуки, розрухи, втрати.

В Україну прийшла війна. Українське небо утратило «мирний» колір.

Улянчиній матері уже не довелось побачити тих «змін»…

Заплакана жінка сиділа за столом і тремтячими губами відраховувала сердечні краплі, що по одній поринали у склянку з водою, змінюючи прозорий колір води на сірий.

— Не пущу, чуєш? Не пущу!

— Мамо, ну хто як не я? — Прикривши своєю рукою руку матері, промовив Олесь, — я збиратися…

— Олесю, синку, хіба я для війни тебе народила? Ось, був би батько живий, він би тебе нарозумив. — Жінка випила краплі, поклала склянку на стіл, і зупинила погляд на синові,-Не йди, благаю. Ти ж у мене один. А якщо…, — зупинилася на мить, наче завмерла, — навіть допустити боюсь такі думки… а якщо з тобою щось станеться? Я ж цього не переживу! — заплакала.

— Мамо, ну ти ж розумієш, що далі так не може бути?

— Не розумію! — Перервала криком слова сина, — не розумію, за кого і за що ти йдеш у те пекло? Ще не загоїлись рани з Майдану, а ти знову під кулі? Ти мене у гріб заганяєш! Без ножа ріжеш! Був би батько живий, він зумів би тебе переконати, що не варто…

— Що не варто, мамо? А що, сховатися тут у теплій хаті, і сидіти біля тебе, чекати, коли все само собою минеться? Чекати, що хтось за мене все зробить? І заживемо…! А батько…Батько б мене зрозумів. Він сам пройшов Авган пройшов, і помер як герой.

— Як герой, — похитала головою мати, — як герой. І помер від гангрени та пролежнів? Ось де тепер його геройство? На цвинтарі! Не пушу!!!

Жінка перегородила сину шлях, впала на коліна, а потім зімліло бухнулась на підлогу.