Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

А воно так і сталося. Наш народ нині не долив до моря крові, пролитої протягом віків за незалежність, більш ні краплі. Видно, досить було її – переповнилась чаша.

Та чи не проллє іще? Чи маємо ми вже незалежність? Ми ж працюємо й досі в старій скорумпованій системі: ніхто ще не поміняв державних механізмів, нова влада подекуди не вміє інакше діяти, ніж по-більшовицькому. Всі ж вийшли з тієї страшної школи. Корупція шаленіє й далі, чимало демократичних депутатів усіх рівнів ловляться на гачок мафіозі, підпільний більшовизм сіє загальне недовір’я до нової влади, змучений народ піддається провокаційним чуткам, жадає твердої руки і, звиклий до чужої, у власну тверду руку не вірить, і я не здивуюся, коли знову обдурений український люд піде громити нову владу й просити на свою шию варяга. А той варяг уже готовий до цього: з хижою усмішкою Камінного господаря він нетерпляче жде в своєму московському Білому домі, коли нашому недержавному народові увірветься терпець і зіткнуться ворожі угруповання під однаковими прапорами. Як у Грузії…

Не допустім до того, щоб нас і надалі запитували, що ми за народ такий? Кажуть, десь на початку нашого століття візитував у Києві Микола II. Милуючись мазепинським чудом – Миколаївським собором (його зруйнував Постишев у 1934 році), він запитав у прихожан: «Ви вдячні Мазепі за цей храм?» – «Аякже, ваша величносте, – відповіли прихожани, – він же його побудував». – «І проголошуєте йому анафему у цьому ж соборі щороку на Великдень?» – «Не можна інакше, всі проклинають, ваша величносте». – «І що ви за народ такий?!» – вигукнув цар, вражений нашою роздвоєністю.

Не допустімо. Виведім на правий суд новітніх псевдопатріотів-злодіїв, але не захитаймо віри до своєї ж влади. Бо загинемо.

Мусимо виховати почуття державності в психології нашого народу. Це довгий процес, коли брати до уваги, що державності ми, власне, й не мали. Хай у цьому допоможе новітнє українське – ще політизоване і вже самодостатнє – мистецтво.

І ці рядки – теж.

…У другому турі свого університетського навчання я свідомо почав виковувати з себе професійного літератора, втямивши, що, тільки так використовуючи власні здібності, можу вийти на передній край боротьби за незалежність України.

Тоді в політичній атмосфері вперше почувся запах відлиги.

Я застав в університеті тих самих викладачів і професорів, які були присутні на моєму consilium abendi чотири роки тому; вони мене впізнали, підкреслено тепло прийняли, доцент Федір Неборячок, який дослужився до заступника декана, призначив мене старостою групи, про старе ніхто не згадував, ніби його й не було, і я почав потроху забувати – боявся тільки зустрітися де-небудь з «Панчишиним» – мені здавалось, що вчеплюся йому руками в горло, чого потім не сталося, коли він зважився просити в мене вибачення, я тільки не прийняв його руки, тієї руки я не зможу прийняти вже ніколи: важив негідник ні більше, ні менше – а на мою долю. Та досить про це… Я втішався новим моїм життям і радів, що з людських облич сповзають маски страху.

Тюрма, проте, ще міцно стояла на своїх підвалинах, вона іще довго стоятиме, та сталося в просторому більшовицькому концтаборі те, що відбулося у справжніх каторжних тюрмах Воркути, Колими, Караганди, Магадана після зеківських страйків: знято грати з вікон й дозволено контрольоване спілкування із зовнішнім світом. Після розстрілу Берії народ ковтнув дрібку свіжого повітря.

Для львівської інтелігенції, а теж і студентів, стали можливі зустрічі (під пильним зором сексотів) з американськими й канадськими українцями – представниками так званої «прогресивної» еміграції, що зосереджувалася в ТОУК (Товариство об’єднаних українців Канади) та ЛАУ (Ліга американських українців): були це перші галицькі емігранти, переважно комуністи, які, проте, вигідно відрізнялися від наших партократів, оскільки виховались у вільному світі, – і ми ловили кожне їхнє слово.

Та куца можливість спілкуватися з іноземцями здавалася нам справжньою свободою, бо ми ще не знали і знати не могли, що, крім комуністичних українських осередків, існує в тій же Америці, а теж і в Канаді густа мережа українських національних товариств, де зосередилася головна маса другої і третьої еміграції – від комбатантів УГА і петлюрівської армії до комбатантів УПА, які, незважаючи на міжпартійні суперечки, а то й ворожнечу, заснували поважні видавництва й зайняли українські кафедри в університетах; ми не знали, що там працюють могутні українські письменники Улас Самчук, Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Богдан Кравців, що там скрупульозно досліджено творчість розстріляного українського відродження 20-х років і виходять твори Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Михайла Грушевського; що в Гарвардському і Колумбійському університетах виросли поважні українські професори Омелян Пріцак та Юрій Шевельов; що працює в діаспорі невтомний літературознавець і критик Іван Кошелівець, який знає українську сучасну літературу набагато краще, ніж хто-небудь із материкових дослідників. Та навіть якщо хтось про них і знав, то мовчав, бо на них було накладено тавро «лютих ворогів українського народу», і лише трохи згодом наші продажні публіцисти – ревні борці проти «українського буржуазного націоналізму», вислужуючись перед більшовицькими хлібодавцями, як могли зневажали їх, брудно лаяли, принижували і висміювали, не усвідомлюючи, що цим самим інформують нашого читача про потойбічний український світ.

Потім, коли я видав першу свою книжечку новел «Прут несе кригу» (із повісті, яку написав у армії, тільки заголовок залишився), ректор Лазаренко, втішений, що Павличко не обманув, обіцяючи, що з мене вийде письменник, вислав цю книжку до ТОУКу, і на неї у своїй газеті відгукнувся Петро Кравчук, зробивши для мене перше міжнародне