Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   Ми заходимо до просторої столової кімнати, де вже на повну силу клопочеться господиня дому та її помічниця. Катерина Михайлівна розставляє тарілки, а жінка, яка кликала мене на сніданок, ріже хліб. Вона стріляє в мене недвозначним поглядом, який я вирішую ігнорувати.

   І Матвій вже тут, як ми з Ігорем і думали. Спілкується з господарями з таким виглядом, наче до родичів приїхав. Я усміхаюсь сам собі, все ж таки затишно тут у них. І душевно. Ми з другом вітаємось, а вмощуємось за великим столом.

   А от Олени ще немає. Невже й досі не повернулася? Чи знову в ліжко пірнула? Наполегливо жену від себе думки про те, як ця дівчина виглядає у ліжку. Чи заплітає вона своє волосся перед тим, як лягти спати? Ні, точно ні. Адже навряд вона б розплітала косу, щоб покататися на кобилі на світанку. Напевно, вона дуже мила, коли така сонна й розімліла після сну. Так, це я знову не туди думаю. Силоміць намагаюся зосередитись на “тут і зараз”, жену від себе не потрібні та небезпечні думки.

   Аромати кави та випічки подразнюють ніздрі, і я голодним оком окидаю щедре частування. Яєчня з беконом? Бутерброди із шинкою та сиром до кави? Вівсяні пластівці? Це ідеальні варіанти сніданку для міста. А в селі такі не годяться. Тому що потім на всіх чекає важка праця аж до обіду без перерви на перекус, і почуття голоду не має заважати. А тому на столі картопля, посипала укропом, шматочки засмаженої з цибулею свинини, салат зі свіжих овочів. А ще омлет, товщиною з мій кулак, та оладки. Дуже ситна та калорійна їжа, як і має бути в селі. Ото дієта. Поживеш на таких харчах кілька тижнів — і хана кубикам на животі.

   Тільки-но встигаю вмоститись зручніше навпроти Федора Петровича, як починаю відчувати на собі пильний погляд. Шукаю очима того, хто так безцеремонно витріщається, і переконуюсь у здогадках, що це, звісно ж, Василь. Він свердлить мене, недобре примруживши очі, і певне вбив би, якби міг. А я думав, що ми все вчора владнали. Що ж знову не так?

   Однак, що там у голові працівника, мене турбує мало. Головного я вже досягнув: у мене є згода Олени, а отже, залишається тільки організувати доставку її фермерської величності до столиці. І це обов'язково треба зробити от просто зараз, тобто “на вчора”. А то я маю підозри, що варто мені відчалити, як дівчинку вмовлять залишитися і нікуди не їхати. Все ж таки Київ дуже далеко, і там наївна білявка буде зовсім сама. Така собі золота рибка у басейні з білими акулами. Якщо не зжеруть, то приб'ють і не помітять.

   Нишком вивчаю господарів. Федір Петрович спокійно спостерігає, як клопочуть жінки. Він — справжній приклад авторитарного батька. І я знаю, про що веду мову, адже і мій батько такий. А от Катерина Михайлівна на вигляд тендітна і ніжна жіночка. Певно, саме такою і буде Олена у її віці. Очі у господині блакитні, добрі. І зовні донька схожа на матір, усім, крім очей. І, вочевидь, характером точно не в Катерину Михайлівну пішла. Петро Степанович і Софія Андріївна — дідусь і бабуся Олени, мабуть, батьки Федора Петровича. Це видно неозброєним оком, навіть якщо не знати, як називати господаря по батькові. І ні в кого з них і близько не помітно того самого відтінку очей, як в Олени. Тоді від кого їй дістався такий спадок? Якось розпитаю. Але точно не найближчим часом, а то дівчина може мене неправильно зрозуміти.

   Але я знову не про те думаю. Тому що не очі Олени мають займати мої думки. А те, що дівчину можуть просто не пустити зі мною у столицю. От якби я був на місці Федора Петровича, не пустив би свою дитину із малознайомими чоловіками у Київ. Ще у Франківськ можна було б, все ж не так далеко. Однак ні, і ще раз ні. Я б не дозволив. Такому янголу не місце поряд зі мною. Ні в якому сенсі. Навіть якби я і дійсно мав намір їй лише роботу запропонувати. Однак дівчина моє гострий язичок та ще й характер на додачу, тому у неї є всі шанси побудувати кар'єру у великому місті. Хтозна, може, я зараз майбутню зірку відкрив? Адже талант у неї є. Вона як діамант, який треба обробити. А я, виходить, майстер ювелірної справи. От тільки для своїх рідних Олена саме коштовність, єдина дитина, улюблена внучка. І їм байдуже, є в неї талан чи ні. Вона для них цінна сама по собі. Тому всупереч усьому я маю запевнити голову сім'ї, що зі мною Олені нічого не загрожує. Я повинен привезти її до Києва, це вирішить цілий букет моїх негараздів. Навіть не двох зайців одним пострілом, а трьох: і Альбіну зможу позлити, і суперечку виграю, і дизайнера чудового отримаю. Аби тільки знайти ті ниточки, потягнувши за які я зможу нею керувати. Як бос, звісно, а ви що подумали? Збоченці!

   І саме в ту хвилину, коли я майже зумів переконати себе в тому, що маю щодо дівчини лише серйозні ділові плани, вона заходить у приміщення. І все, мої установки починають сипатися, як штукатурка у старому будинку.