Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   Вивчаю Олену поглядом і зрозуміти не можу: вона вирішила, що в офіс ми поїдемо просто сьогодні? Біляве волосся заплетене в тугу косу, волосок до волоска. На ній строгі штани класичного крою і така сама блуза, застебнута на всі ґудзик. І начебто їй у всьому цьому не спекотно, проте до чого цей маскарад? Хоче здаватися старшою? Серйознішою? Щось учора, коли вона почала нас рятувати, зовнішній вигляд хвилював її найменше. А після того, як побажала, щоб у нас бульки з носів повискакували, бо в неї там поросята голодні мокнуть, а ми стоїмо і тупимо тут, її зовнішній вигляд перестав хвилювати й мене. У тому самому сенсі, що образ дівчини закарбувався у моїй голові, і вже жодним силам його звідти не витравити. Тож у що б Олена не вбралася, моє враження про неї вже сформовано. Однак я не можу не визнати того факту, що такий образ суворої чи то училки, чи то студентки-заучки їй дуже підходить. Не спотворює, а навпаки, підкреслює всі переваги.

   І точно цей її прикид — найкращий варіант для нас обох. Тому що образ білявої ранкової богині на білій кобилі я зможу роздивитися ще не скоро. А мушу. Повинен зарубати собі на носі, що стосовно неї я маю далекосяжні й суто корисливі плани. Діловий розрахунок і нічого більшого.

   — Доброго ранку, — бажає білявка і сідає за стіл.

   Зовні виглядає незворушно, але на щоках проступає ледь помітний рум'янець. І очі сором'язливо ховає. Наче наробила щось, а зізнатися боїться. Чи це на неї так прогулянка верхи подіяла? А може, вона взагалі щоранку така, а я тут собі вже небилиць навигадував.

   — Доброго, — кидаю чергову відповідь.

   І тягнуся за шматком омлету, який манить мене своїм апетитним бочком. Не скажу, що вже настільки голодний, все-таки перехопити встиг. От тільки чимось би себе зайняти, щоб не витріщатися на Олену так відкрито.

   — Мирославе Богдановичу, я погоджуюсь на вашу пропозицію, — випалює дівчина скоромовкою.

   Так, не зрозумів. Хіба ми цього питання не вирішили? Піднімаю на неї погляд і дивлюсь із запитанням. А в очах Олени вловлюю благання такої сили, що мене просто до кісток пробирає. За кілька секунд я розумію, що в їдальні запанувала мертва тиша. Вся родина спостерігає за нами та чекає, що я скажу. Але ж я вже все сказав учора, хіба ні? Що такого могло статися, на думку Олени, що я мав змінити своє рішення?

   І тільки потім до мене доходить. Тугодум ти, Мир. Вся ця вистава не для мене. А для її рідні. Вона прагне показати їм, що вже доросла і самостійна. Що може поїхати до міста та влаштуватися там. А батьки у цьому сумніваються. Особливо — батько. Його гнітюча енергетика наповнює все приміщення, і здається, що стихли навіть усі звуки на вулиці. Боковим поглядом уловлюю, як Федір Петрович спопеляє доньку поглядом і схвалення там ні на йоту.

   Ось навіщо це все. Олена побачила в мені свій шанс і схопилася за нього. Я для неї — можливість вирватися з-під батьківського піклування, розправити крильця і ​​довести, що вона на щось здатна. Згадую вчорашню репліку глави сімейства про вибір професії, яку має дівчина, і те, скільки у ній було скепсису. Не те щоб він не вірить у свою дитину, але, як і належить авторитарному батькові, вважає, що знає, як буде краще для його доньки. Що він життя прожив і все таке. І ось тут я Олену розумію, як ніхто інший за цим столом. Тому що сам у подібному варюся досі. Тож плавали, знаємо.

   — Дуже цьому радий, — підбадьорливо усміхаюся дівчині, намагаючись показати, що на її боці.

   І даю зрозуміти, що приймаю гру. Тієї ж миті відчуваю, що погляд Федора Петровича перемістився на мене. Як і решти присутніх.

   — Робота в моїй компанії відкриє для вас нові перспективи, Олено Федорівно.

   Навмисне звертаюся до неї на ім'я по батькові. І миттю з полегшенням розумію, що вкотре потрапив у яблучко. Тому що господар будинку помітно розслабляється. А ще це його трохи бентежить, мабуть, він ніколи раніше не чув, щоб до Олени зверталися саме так. А дівчина полегшено опускає плечі, і тільки зараз я розумію, наскільки вона була напруженою весь цей час. “Не дрейф, все буде добре” — хочеться сказати їй. Або хоча б підбадьорливо підморгнути. Ні того, ні іншого я, звісно ж, не роблю. Занадто багато до нас прикуто уваги зараз. Все йде як слід, і я не маю права це зіпсувати.

Любі наші, щиро вдячні усім, хто читає цю історію. Окрема дяка і низький уклін тим, хто ділиться емоціями від прочитаного під книгою. Ви - наше натхнення і а ваші коментарі це справжній стимул творити! ❤️❤️❤️