Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   Після сніданку, так, щоб ніхто не чув, прошу друзів залишити мене одного і дати можливість упіймати господаря вдома і поговорити наодинці. Потім виходжу на ґанок і з задоволенням втягую повні легені повітря. Сонце вже досить високо, і ранок втратив свою примарність та казковість. Але він однаково залишається прекрасним, як не крути.

   А за хвилин десять на вулицю виходить батько Олени. Але не один, а у супроводі працівників.

   — Федоре Петровичу, — звертаюсь до нього, ігноруючи нищівний погляд Василя, — приділіть мені кілька хвилин, будь ласка.

   Він обдаровує мене довгим поглядом. Несхвальним. Але незабаром милостиво киває і робить крок у мій бік.

   — Ідіть, — кидає робітникам, — починайте, я зараз прийду.

   Двоє з трьох одразу виконують вказівку наймача. А ось Василь зволікає. Він не хоче залишати нас самих, мабуть, збирався сісти на вухо своєму босу, ​​щоб той доньку зі мною до міста не відпускав. Хоч я й думав, що улагодив усе з найманцем, але з його поведінки видно, що це не так. Або він передумав, або щось змінилося за ніч. Але що? Хоча яка мені різниця? Головне досягти своєї мети. А мета моя — Олена. Точніше, її приїзд у моє місто та робота на мене. А так само згода зіграти роль моєї нареченої. Але все поступово. Зараз потрібно просто без зайвих складнощів забрати її з собою.

   Василь нарешті відлипає від місця та йде за колегами. А Федір Петрович зупиняється навпроти мене.

   — Я хотів запевнити вас, — починаю у відповідь на запитання співрозмовника, — що в Києві Олену як дизайнера чекає успіх. Вона дуже талановита.

   Чоловік дивиться на мене похмуро і мовчить. Напевно, я мало переконливий. Тоді план Б.

   — Я, як і ви, розумію, що успішність моєї справи безпосередньо залежить від моїх підлеглих, — наче ненароком вказую поглядом у бік найманців, що пішли. — Тому дбаю про їхній добробут.

   Жодного теплого промінчика у погляді батька Олени не спостерігається. Тоді йдемо далі.

   — У моїх друзів відпустка триває, а мені вчора дзвонили з офісу та просять повернутися. Я замовлю два квитки на поїзд, і Олена зможе розпочати стажування вже найближчим часом. Я також допоможу знайти житло.

   І знову нуль. Чи то цей чоловік майстер покер-фейсу, чи то просто емоційно не пробивний. Але мені чого б це не коштувало потрібно переконати цього чоловіка у своїй надійності. Інакше він просто не відпустить зі мною доньку. А в цьому випадку програють усі. Окрім, мабуть, Василя. Тому треба заходити із козирів.

   — Зі мною Олена буде в безпеці. Я не скривджу її сам і нікому іншому не дозволю це зробити.

   Очі співрозмовника всього на секунду спалахують, але потім він знову ховається за непроникною маскою.

   — З тобою? — посміхається. — Як це розуміти?

   — Зі мною, як із керівником.

   — Угу, — киває він, ось тільки я не можу зрозуміти: мені, чи якимось своїм думкам.

   Потім Федір Петрович озирається на всі боки. І, переконавшись, що нас ніхто не підслуховує, каже:

   — Бачу, ти людина серйозна і слів на вітер кидати не будеш, — вимовляє спокійно, коли поглядом всю душу мені навмисне вивертає. — І сподіваюся, що не помиляюся зараз, даючи свою згоду на те, щоб Олена поїхала до Києва. Я чудово розумію, що там вона зможе реалізувати себе, і не хочу заважати розвитку доньки. А ти дивись там, — куточки його губ тремтять у натяку на усмішку, проте в ній немає нічого доброго, — щоб Олена нікого не образила, вона в мене така, може. Але якщо доведеться, — він зітхає і ховає руки в кишені, на мить перетворюючись, набуваючи небезпечних рис, — за неї й у Києві буде кому постояти. Розумієш?

   — Звісно! — намагаюся тримати обличчя я.

   — От і добре, — чоловік плескає мене по плечу.

   Потім обходить і вирушає у своїх справах. А я полегшено видихаю.