Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Пізніше, коли обоє вже пішли, вдова дізналася на сходах, що близько четвертої підписали капітуляцію Берліна: хтось почув по радіо. «Мир», — подумали ми і зраділи. А потім дізналися, що на півночі та півдні досі йде війна.

В середу години тягнуться. Мене постійно відволікають від писання. Але тепер ніхто вже не зазіхає на мої кривульки. Тільки один заявив: «От і правильно. Просто старанно вчи російську».

Постійно росіяни, горілка, робота на кухні, походи по воду. Десь начебто валяється дерев’яна балка. Ми відразу побігли туди, але її вже тягне хтось інший. Двоє Анатолевих чоловіків вийшли з покинутої квартири, яку вони займали останні два дні: в руках у них матраци та ковдри. Куди вони перебираються? Від самого Анатоля ані сліду. Мабуть, лейтенант не збрехав. Хай там як, прощаючись, майор пообіцяв, що подбає про мене й принесе їсти. Мене це влаштовує. Вже не перший день мене дратує, що доводиться під’їдати ті грудки масла, які пан Паулі приніс із Фольксштурму. Тепер у мене інше життя, не те що колись нагорі, в тій обшарпаній холодній мансарді. Спершу останні німецькі роздачі. Потім те, що я накрала, мародерські трофеї з поліцейської казарми, картопля з бараку. У вдови теж іще лишилися невеликі запаси картоплі, бобових, сала. А скільки всього позалишали у нас Анатоль зі своєю ватагою! Хліб, оселедці, обрізки сала, м’ясні консерви! (Тільки алкоголь ніколи не лишався.) А крім того, ще дві бляшанки м’яса з білих рук Степана-Альоші! Є з чого прожити. Власне, я вже роками так не харчувалася, вже багато місяців не почувалася такою ситою після трапези. Так не може тривати довго. Але я тим часом напихаюся, набираюся сил.

Надворі холодно і хмарно. Нині я довго простояла в черзі до насоса під мжичкою. Довкола в потоптаних садах горять багаття, чути чоловічий спів під баяни. Переді мною стоїть жінка в чоловічому взутті, шарфі на голові, яким замотано і півобличчя, з дуже заплаканими очима. Довкола тиша, вперше за всі рази в цій черзі. «Катюші» мовчать. Небо ще застилає жовтий дим. У ніч на середу було багато пожеж. Але тепер жодного пострілу, в Берліні тихо. Ми стоїмо, накрапає дощ, говоримо зовсім мало і тихо. Насос скрипить, важіль вищить, росіяни один за одним наповнюють каністри. Ми чекаємо. Нещасна жінка переді мною монотонно розповідає, що ні, поки ніхто її не ґвалтував, вона з кількома іншими мешканцями будинку сховалася в підвалі. Але от повернувся її чоловік із війська, ну, ви розумієте… І тепер вона мусить дбати про нього, переховувати, готувати йому їжу і пиття, тому про себе вже не може дбати. Тим часом якийсь розпатланий тип переді мною жаліється: «Моя чудова канапа, в кобальтовому оксамиті, та ще й два крісла з того самого гарнітуру — все, все порубали і пустили на опалення!» І нарешті ще один чоловік, шкіра й кості, з обличчям маленьким, як кулачок, розповідає: в його будинку одна сім’я переховувала юну дочку просто під шезлонгом; опустили покривало до самої підлоги; росіяни навіть сиділи на тому шезлонгу, але так і не помітили, що під ним ховається дівчина… Правда це чи вигадка — не знаю. Але цілком можливо. Ми живемо в кітчевих романах і чутках.

Я не можу сховатися, хоч і знаю потаємний сховок під дахом. Адже немає нікого, хто приносив би мені туди воду і їжу. Коли мені було дев’ять років і я під час канікул поїхала якось до бабусі, то в неділю після обіду ми з моєю кузиною Кларою сховалися на піддашші. Ми залізли в куток за розігріті на сонці солом’яні опудала і шепотілися про те, звідки беруться діти. Клара, хоч і молодша, але куди обізнаніша за мене, шепотіла про великі ножі, якими розрізають жінок, щоб діти вийшли на світ. Я й досі відчуваю, як у мене від жаху підступив клубок до горла, доки нарешті лагідний бабусин голос зі сходів не покликав нас перекусити. Врятована, я, спотикаючись, злетіла сходами донизу і полегшено видихнула, побачивши бабусю в сатиновому фартуху, нерозрізану, широку і круглу, в нікелевих окулярах на кінчику носа. Пахло кавою і яблучним пирогом, і той пиріг напевно був притрушений цукровою пудрою, хоч один фунт її на той час коштував кілька мільйонів паперових марок. Жуючи, я забула про Кларині ножі та свій страх. Але нині я думаю, що діти недарма бояться усього пов’язаного зі статевим життям. У ньому і справді багато гострих ножів.

Росіяни коло насоса лише мимохідь зиркали на нас — жінок, які прийшли по воду. Вони вже збагнули, що з будинків до насоса відправляють переважно старих і горбатих. Я морщу чоло, опускаю кінчики рота, щоб здаватися справді старою та гидкою.

Спершу, коли я ще не була місцевою знаменитістю, росіяни часто запитували мене про вік. Я казала, що зовсім нещодавно мені виповнилося тридцять, на що мені шкірилися й відповідали: «Хе-хе, а вона хоче здаватися старшою, хитрюга». Звісно, документам, які я після цього показувала, їм доводилося вірити. Вони не розуміють нас, бо звикли до своїх росіянок, які багато народжують і рано марніють; тож із нашого вигляду вони не можуть відчитати наш вік — хай навіть більшість із нас зараз геть жалюгідні та злиденні порівняно з мирними роками.

Червонощокий росіянин ішов, граючи на акордеоні, вздовж нашої черги. Кричав до нас: «Гітлєр капут, Ґєбєльс капут, Сталін ґут». Він сміється, нецензурно лається, б’є одного товариша по плечу й кричить російською, хоч у черзі до насоса його геть не розуміють: «Погляньте тільки на нього! Це російський солдат. Він пройшов від Москви до Берліна!» Їх ледь не розриває зсередини від гордості переможців. Мабуть, вони й самі дивуються, що все зайшло так далеко. А ми все ковтаємо, стоїмо та чекаємо.

Додому я повернулася з двома повними відрами води. А в квартирі — новий гармидер. Двоє солдатів, незнайомих, бігають нашими кімнатами і шукають швейну машинку. Я показую їм наш «Зінґер» на кухні. Після того як Пєтька, «ромео» з жорстким волоссям, покóпав її замість м’яча, машинка має доволі погнутий вигляд. Але для