Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

З’ясувалося, що вони хочуть відправити посилку в Росію, зашивши її в полотняний футляр. І, звісно, хочуть зробити його вручну. Дуже красномовно, вдаючись до риторичного прийому повторення, я переконала хлопців у тому, що техніка ще не настільки розвинена і доречніше в цьому випадку згадати про звичайне бабусине шитво.

Нарешті вони кивають круглими головами і погоджуються. На відплату пропонують цілий буханець хліба. Вдова міркує і вирішує підкинути таке царське завдання дружині книгаря, яка має швацькі навички і котрій не завадить хліб. Вона поспішає нагору, щоб привести жінку з її потрійно захищеної квартири.

Через якийсь час та і справді заходить, недовірливо, вагаючись, але водночас жадібно позираючи на хліб. Вже багато днів, каже сусідка, вона не мала ані крихти хліба. З чоловіком вони живуть на перловці та бобах. Після цього вона підходить до кухонного вікна і турботливо прошиває шматки білого полотна, обгорнувши в нього пакунок. Його вміст нам не відомий. На дотик він м’який, тож, мабуть, усередині якийсь одяг.

Я намагаюся уявити, як тішаться росіяни, бачачи стільки доступного і нічийного майна. В кожному домі є покинуті квартири, які перейшли у їхнє розпорядження. Для них відкритий кожен підвал зі схованими там пожитками. В цьому місті немає нічого, що не стало б їхнім, аби тільки захотіли. Цих речей попросту забагато. Вони не можуть прибрати до рук усе, тож принагідно хапають блискучі речі, гублять їх або передаровують далі, щось тягнуть за собою, аби потім вирішити, що це надто обтяжливо, і знову викинути. Вперше я побачила тут хлопців, які спакували свої трофеї в звичайну поштову посилку. Переважно вони не розуміють, для чого потрібна та чи та річ, уявлення не мають про якість і ціну, хапають перше-ліпше, що потрапляє на очі. Та й звідки б їм знати? Все життя вони носили тільки те, що їм виділяли, вони не вміють оцінювати й обирати, не здогадуються, що є добрим і дорогим. Приміром, коли вони забирають постіль, то тільки для того, щоб на ній полежати. Шодді це чи гагачий пух, їм байдуже. Найціннішим трофеєм, який можна вкрасти, все одно лишається алкоголь.

Прошиваючи тканину, дружина книгаря ділиться з нами новинами. Так, вісімнадцятилітню Штінхен її мати й досі тримає на потаємній антресолі, а останнім часом дівчина залишається там постійно, відколи одного разу разом із тими, хто вертався з водою, в квартиру ввірвалися двоє росіян, погрожували всім револьверами й прострелили в лінолеумі на підлозі дірку. Дівча тепер бліде як крейда. Та й не дивно. Принаймні вона й досі ціла. Також жінка розповідає нам про нових мешканок будинку — молодих сестер, одна з яких, воєнна вдова, має трирічого сина. Вони вселилися в одну з порожніх квартир і розважаються там разом із солдатами, часом удень, а часом і вночі; здається, в них там дуже весело. Потім ми дізнаємося, що жінка з будинку навпроти вистрибнула з вікна четвертого поверху на вулицю, тікаючи від іванів. Поховали її на газоні перед кінотеатром. Підозрюю, не тільки вона там похована. Але цього я не знаю, бо моя дорога по воду — в іншому напрямку. А поза тим надвір я більше нікуди не виходжу.

Отак дружина книгаря шиє і бурмоче про те, що знає. Плітка, Fama. Це слово постійно асоціюється в мене з закутаною жіночою постаттю, що тихо бурмоче. Чутки. Ми ними живимось. У давні часи всі люди дізнавалися про новини чи події саме через плітки. Наші уявлення про давніші культури надто туманні або непевні. Примари, наче з нічних кошмарів, жахіття й страхи, зловмисні діяння й заздрощі богів, що ширяться в бурмотінні, наче кола по воді. У ці дні в мене часом виникає відчуття, що все-все довкола — неправда, що Адольф, може, вже давно дістався на підводному човні до Іспанії і сидить десь там у палаці Франко, розробляючи для Трумена плани, як відправити додому росіян. Але на самому дні — відчуття нашої поразки й полишеності самих на себе.

Повернулися двоє росіян, задоволено забрали прошиту посилку, віддали жінці свіжий хліб. Я поговорила з обома. З’ясувалося, жоден із них не є росіянином за національністю: перший — фольксдойч із Кубані, а другий — поляк зі Львова. Фольксдойча звати Адамс, його предки виїхали з Пфальцу понад двісті років тому. В нього проскакують якісь німецькі слова, з пфальцською вимовою. Скажімо: «Уін згоріу». А польський хлопець — вродливий, хоч із лиця воду пий: чорноволосий і блакитноокий, жвавий і спритний. Він одразу ж розрубує для нас один ящик на дрова. З удовою, яка в дитинстві бувала в родичів у маєтку в Східній Пруссії і там нахапалася окремих польських фраз, він обмінюється кількома репліками. Мені пропонує піти разом і принести воду.

Я прийняла пропозицію, хоч і вагаючись. Під час першої ходки внизу коло вхідних дверей я побачила оголошення німецькою та російською, де було сказано, що відтепер росіяни не мають права заходити в німецькі квартири або зближуватися з німецьким цивільним населенням.

Ми йдемо, я радію, бо в такий спосіб зекономлю принаймні годину стояння: оскільки для мене воду качає росіянин, я можу пройти поза чергою. На вулиці якийсь офіцер відразу кричить моєму полякові: «Ей, ти! Ти чого це з німкою ідеш?» Поляк зиркає на мене, відстає і наздоганяє вже коло насоса, де проходить поза чергою. Я помічаю, як люди з черги на мене позирають — з образою та зневагою. Але ніхто нічого не каже.

Поляк запальний. На рівному місці він дорогою додому починає сварку з солдатом, розмахує руками, сопе й реве. Але так само раптово отямлюється і заспокоюється, наздоганяє мене і пояснює, показуючи при цьому на потилицю, що після того як у битві під Сталінградом він отримав вогнепальне поранення в голову, завжди так швидко розлючується і шаленіє, і часто й сам не розуміє, що робить під час таких нападів, — раніше він таким не був. Я з острахом дивлюся на нього і пришвидшуюся з обома відрами. А поляк і справді носить товсту мідну сталінградську медаль на яскравій, обгорнутій целофаном стрічці. Я зраділа, коли біля наших дверей він раптом зник. Із забороною заходити в німецькі квартири доведеться ще зачекати, адже в чимало покинутих квартир, тут-таки коло наших помешкань, офіційно розквартирували військових.

Четвер, 3 травня 1945, а також решта дня середи

Дещо кумедне: доки ходила з поляком до насоса, до вдови вломився Пєтька, мій колишній ґвалтівник із жорстким