Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

волоссям, руйнівник нашої швейної машини. Мабуть, ця п’яна витівка випала йому з пам’яті, адже, як розповіла вдова, з нею він був дуже люб’язним. Притягнув із собою красиву жовту шкіряну валізу, справді петьківського розміру (ніхто інший не зміг би витягнути її нагору). Її вміст він розклав перед удовою і дав зрозуміти, що їй варто тільки вибрати, і будь-що з цього належатиме їй. Проте для мене, ясна річ, «нічо, нічо, нічо»! Та все це балачки. Бо як би він завадив удові, якби та схотіла передати мені отримане, щойно він піде геть? Мабуть, він таки сподівався обдарувати мене своєю небувалою щедрістю і бодай подарунками вициганити те, що називає любов’ю, — швидко і востаннє, бо він і справді попрощався з удовою, сказав їй «Досвіданія» і дав зрозуміти, що вся його частина їде геть…

Зробивши над собою велике зусилля, вдова відмовилася від подарунків і відправила Пєтьку разом із його валізою в дорогу. Хоч і не через моральні перепони! «А чого б це? — каже вдова, яка походить із доброї німецької буржуазної родини. — Зрештою, вони теж поцупили мою валізу». Вона мислила практично: «Я ж усе одно не зможу вдягнути цих речей, — каже. — Валізу взяли в якомусь із навколишніх будинків, і якщо я з’явлюся на люди в цьому одязі, ризикую натрапити на справжню власницю». Втім, дві пари черевиків вона таки забрала: не змогла втриматися, це був саме її розмір. Це коричневі практичні черевики, доволі стандартні на вигляд; крім того, каже вдова, їх можна легко натерти чорною ваксою і так замаскувати. Вона хотіла віддати одну пару мені, щоб я їх носила — я-бо маю тільки те взуття, яке на мені. На жаль, черевики виявилися мені замалими.

Весь пообідній час було тихо; ми не бачили нікого зі знайомих — ні Анатоля, ні Пєтьки, Ґріші, Вані, Яші чи шкільного вчителя Андрєя. Але щойно стемніло, увірвався майор зі своєю повнявою узбецькою тінню і ще кимось (дяка богу, не похмурим блондином-лейтенантом із ціпком). Ні, це був низенький червонощокий юнак у блакитному матроському костюмчику, вісімнадцяти років, із радянського флоту. Здається, вони захопили Берлін і з води. Адже озер тут не бракує. Матросик має вигляд школяра і щиро усміхається від вуха до вуха, запитуючи мене впівголоса, чи міг би він мене про дещо попросити.

Та прóшу дуже! І я підводжу його до вікна, крізь яке тягне димом. Тоді матрос запитує, зовсім по-дитячому, чи не була б я така ласкава привести йому дівчинку (але щоб була чиста й гарна, мила і приємна) — а він принесе їй поїсти.

Я дивлюся на це хлоп’я і з усіх сил намагаюся не розреготатися. Бо далі вже нема куди. Тепер вони вимагають від своїх трофейних сексуальних об’єктів чистоти, порядності й навіть шляхетного характеру! Бракує хіба довідки про благонадійність від поліції з особливою приміткою «Безпечна для злягання»! Але це маля дивиться на мене таким сповненим надії поглядом, в нього така ніжна шкіра випещеного хлоп’яти, що я просто не можу на нього сердитися. Тож я з великим співчуттям хитаю головою і кажу йому, що в цьому домі живу зовсім віднедавна, майже нікого тут не знаю і тому, на жаль, не можу сказати, де б тут знайти для нього гарну й порядну дівчину. Він засмучено слухає мене. Мені кортить перевірити, чи висохло вже в нього молоко на губах. Але я знаю, що навіть найм’якіший на позір росіянин може перетворитися на дикого звіра, якщо зачепити його чи його самолюбство. Я просто хочу знати, чому постійно мушу бути свахою. Мабуть, тому що я єдина тут, хто знає мову і розуміє, чого їм треба.

Мій матрос пішов, вдячно простягнувши мені на прощання дитячу лапку. Але чому ці хлоп’ята так уперто внаджуються за жінками? Вдома вони б із цим напевно зачекали, хоч і одружуються швидше, аніж наші чоловіки. Найімовірніше, ці солдатики, як і той шістнадцятилітній Ваня, ґвалтівник зі сходів, хочуть довести старшим, що вони вже повноцінні чоловіки.

Ну, так, таких диких поспішних зґвалтувань, як у перші дні, більше немає. Трофеї тепер в дефіциті. Як я чула, інші жінки тим часом теж «закріпилися» за кимось, стали табуйованими. Поміж тим удова розповіла більше про двох сестер, які пиячать і розважаються; до них начебто від тепер мають доступ лише офіцери, які з великою образою сприймають, якщо хтось неправомірно чи ще й підло зазіхає на їхню територію в спальні. Всі, хто ще не збираються іти геть, намагаються знайти щось постійне, тільки собі належне, і готові за це платити. Те, що в нас скрута із їжею, вони збагнули. А міжнародна мова хліба, сала й оселедців — їхніх головних дарунків — зрозуміла всім.

Майор постачає мені все необхідне; я не маю на що скаржитися. Під пальтом він приніс пачку свічок. А також сигари для Паулі. Узбек прийшов із важкою ношею: по черзі витягнув бляшанку згущеного молока, м’ясну консерву і шматок солоного сала. Після цього видобув загорнутий у ганчірку кусень масла, щонайменше півтора кілограми, замащений шерстинками, які вдова тут-таки відчистила. А коли ми вже думали, що це все, витягнув іще пошивку від подушки, наповнену цукром, десь зо два з половиною кілограми! Ледь не шлюбні дари[17]. Пан Паулі з удовою страшенно здивувалися.

Вдова побігла ховати дарунки в кухонний сервант. Пан Паулі і майор дружньо запалили сигари, а я сиділа поруч і міркувала. Це новий розклáд. У жодному разі не скажеш, що майор мене ґвалтує. Гадаю, одного холодного слова з мого боку буде досить, щоб він пішов і більше не повертався. Отож я добровільно надаю йому послуги. Роблю я це з симпатії чи з потреби в любові? Та боже збав. Поки я сита по горло всіма цими мужчинами з їхньою хіттю й не можу навіть уявити, що колись у житті мені ще цього бракуватиме. Чи роблю я це за сало, масло, цукор, свічки і консервоване м’ясо? Певною мірою так. Мене пригнічувало, що я мушу об’їдати запаси вдови. Я радію, що завдяки майору теж можу їй дещо дати. Так я почуваюся вільнішою, їм із чистішою совістю. З іншого боку, майор мені подобається, подобається як людина, і то більше, що менше він хоче від мене як чоловік. А багато він не хотітиме, я це відчуваю. Його обличчя бліде. Рана на коліні йому дошкуляє. Може, він більшою мірою шукає людського, жіночого спілкування, аніж просто сексуальної взаємодії. А цим