Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

— Кажуть, що Хайфа — прекрасне місто, — розповідала вона. — Я знайшла для нас помешкання на вулиці Хатцві, поруч зі школою Рендалла. Я в університет буду їздити на автобусі, а тато матиме спокій для творчості.

— Авжеж, — втрутився тато, — Ізраїль нині є дуже спокійною країною, особливо враховуючи, що майже все своє військо він відрядив до Лівану.

— До речі, Рендалле! — згадала мама. — У нашому кварталі є зоопарк! Можемо сходити туди разом. Правда, чудово?

Я промовчав, адже у Центральному парку також є зоопарк, і вона жодного разу мене туди не водила. Вже не кажучи про те, що, коли вірити татові, в Ізраїлі не грають у бейсбол, та й на санчатах не покатаєшся, бо взимку там немає снігу.

Того вечора, вклавшись до ліжка, я міцно притиснув до себе Марвіна. Я збирався забрати його з собою до Ізраїлю і, пам’ятаючи, що він належав бабусі Еррі, сподівався, що він захистить мене. Якби ж то Ерра могла поїхати з нами! Та вона знову була в турі, і мені здавалося, що вона взагалі не здогадувалась про справжню причину нашої поїздки до Ізраїлю — мамине бажання перевірити її зв’язок з «джерелами життя».

Мені наснилося, що ми всі разом сидимо в кав’ярні, де вбили жінку. Вона лежала на долівці у калюжі крові, її ноги простягнулися між ніжками столиків та ногами клієнтів, але здавалося, що її ніхто не помічав.

— Татку! — сказав я. — Дивися, татку! Тут мертва жінка!

Однак тато занадто захопився розмовою з мамою, і вони не звертали на мене жодної уваги, і я хвилювався все більше. Саме тієї миті з’явився офіціант у білому однострої — він схилився над загиблою і став вимочувати кров білими шматами; вони миттю просякали кров’ю, й офіціант полоскав їх у тазику.

— Он воно що! — сказав я. — То ви в курсі!

— Аякже, юначе. Ми робимо все, що в наших силах, щоб забезпечити бездоганний сервіс!

Ми летіли в літаку, і це був перший політ у моєму житті, кожен з батьків читав свою книжку, я сидів між ними, ледве живий від переляку, і тримав у руках Марвіна. Нарешті тато помітив мій стан, вийняв свій нотатник, і ми почали грати у шибеницю. В літаку практично не було дітей, окрім кількох немовлят, які весь час скиглили. Тато запитав стюардесу, чи не буде вона така ласкава підсипати їм трохи героїну до пляшечок, щоб зупинити плачі. Стюардеса пирснула сміхом, але мамі слово «плачі» нагадало про Стіну плачу, опис якої вона щойно прочитала у путівнику, — це місце, куди євреї приходять, щоб пригадати всі катастрофи свого народу впродовж століть.

— Досить ридати й стогнати, — сказав на це тато, — досить! Я збираюся написати п’єсу, що матиме назву «Стіна сміху». Це святе місце, де люди можуть втішати себе, розповідаючи жарти й анекдоти, та виливати одне одному душу. Обов’язкова година сміху на день. Після кожного прийому їжі — кумедна історія. Церква, сповнена веселощів і радості.

— А у мене в дитинстві був пес, якого звали Гілером, тобто Смішком, — мовила мама, та якраз принесли обід, і, змушена роздавати серветки і пластикові куверти, стежити, щоб я нічого не перекинув, і рахувати калорії з кожним новим шматочком їжі, мама забула розповісти мені історію про свого собаку.

Після обіду вона сказала мені піти почистити зуби, використавши палець замість зубної щітки.

В аеропорту Тель-Авіва ми просувалися вперед серед спеки і гамору. За нами приїхали дві пані з Університету Хайфи, вони звернулися до мене на івриті.

— Барух хаба, — сказали вони. — Ма шломха?[15]

І я несміливо відповів:

— Тов меод[16].

Їхні обличчя засяяли. Нагостривши вуха, я завдяки Деніелові міг розуміти уривки розмов навколо себе. До того фатального дня він устиг наповнити мою голову сотнями неймовірних слів на івриті.

Хайфа виявилася лискучим білосніжним містом, оточеним синім морем. Спершу здавалося, що море — от воно, тут, але потім воно з’являлось і з іншого боку, бо місто звели на крутому схилі гострого мису, і роздивлятися хвилі можна було зусібіч. Сонце палило немилосердно, але вулиця Хатцві, куди згори привезли нас пані з Університету, була повністю обсаджена деревами — тиха вуличка, де весь час чувся пташиний спів. Я такого не чекав, хоч і не знав, чого мені чекати; сонце зблисками просочувалось крізь віття дерев — достоту наче смак через язик. Тут усе мерехтіло — і мова іврит, і вулиця Хатцві; місцина дійсно була дуже гарна. Пані допомогли підняти наші валізи до затишного і дуже чистого будинку, хоча, звісно, геть не схожого на помешкання на 54-й Східній вулиці. Не було телевізора — і це було погано.

Тато відразу почав з найголовнішого, на його думку, — з покупок; ми пішли разом у супермаркет з напрочуд вузькими проходами. Коли ми дісталися кас, то побачили, що візки стоять у черзі самі, без покупців, які продовжували шукати продукти, щоб не втрачати місце у черзі. Мене це вразило, а тато зауважив, що в цій країні нас іще багато чого здивує.

Майже всі жителі Хайфи були євреями, за винятком небагатьох арабів, хоча, як застеріг мене тато, не можна казати «араби», бо араби можуть виявитися будь-ким — християнами, юдеями чи мусульманами, — однак мама казала, що це не заважає їм бути арабами. Чорношкірих тут не було взагалі.

Менше, ніж за тиждень, я мав складати вступний іспит до «Hebrew Reali» й дуже нервував. Щоранку тато допомагав мені повторювати слова, адже (як він заявив мамі) бика («шор») слід брати за роги. Вимова і словниковий запас у тата були значно гірші, ніж у мене, але він пояснив, що з роками клітини мозку так звикають до рутини, що їм важко запам’ятовувати нові слова. Після цього, випереджаючи денну спеку, ми гуляли нашим кварталом, намагаючись згадувати івритські назви всього, що бачили; записували, скільки кожен вгадав, — і вигравав завжди я. Сидячи на лавці на Панорамній вулиці, ми могли бачити біля своїх ніг усе місто й Середземне море навколо нього.

— Поглянь, — сказав мені тато. — Просто перед нами... Бачиш отам, ліворуч, білу смугу землі? Це Ліван. Там просто зараз лютує війна. Рейґан і Беґін вирядили туди війська. І назвали їх миротворчими — почуття гумору їм не бракує.

Ми ще довго сиділи, дивились на море і кораблі у порту та на зелені пагорби вдалині — все здавалося таким спокійним,