Читати книгу - "1793"

Гоффман теж пішов з флотом. Пішов і я разом з ним, бо кваліфікованих фельдшерів дуже бракувало. Прибули ми на лінкор «Хоробрість». Будував його Чапман у Карлскруні, корабель мав на борту шістдесят чотири гармати. Росіян зустріли з південного боку Еланда, обмінялися кількома залпами. Вони вирішили відступати. Я миттю здерся на щоглу — не зміг подолати спокуси, я ж ніколи не бачив морського бою. Перед цим я допомагав майстрові засипати тирсою підлогу, щоб не ковзати по крові, і скористався нагодою, поки він мене не бачив. Я заліз так високо, що бачив не тільки весь корабель противника, а навіть і ядро, що вилетіло з їхньої гармати, промчало над хвилями й упало нам на палубу. Бачив і чиєсь розірване тіло в хмарі диму й купі трісок. «Так закінчилося життя майстра Гоффмана. І я, і вся команда можемо тільки дякувати Богу, що битва закінчилася так, бо стати повноцінним фельдшером для всієї команди без майстрового керівництва я ще не міг».

Флот повернувся до Карлскруни, і до кінця війни я вже залишався там. Пропасниця тільки ширилася. З корабельних вітрил ми пошили величезний намет майже на п’ять тисяч осіб. Добре, що осінь 1789-го була досить холодна й можна було покійників залишати просто надворі.

Навесні наступного року хвороба почала відступати, здавалося, що все вже налагоджується. Я залишився в лікарні й допомагав усім, чим міг. Коли поховали померлих за зиму, стали обходити будинок за будинком і виносили звідти жертв страшної хвороби.

Професор Гаґстрем уважно слухав мене, аж доки я закінчив свою розповідь. «І так ви опинилися у Стокгольмі. Якщо я правильно зрозумів, ви прийшли до мене, сподіваючись продовжити своє навчання хірургії?» — «Не буду заперечувати». Гаґстрем зітхнув: «Багато до нас таких приходить, Бліксе, дуже багато. Під час війни була потреба, кожен, хто мав руки, міг зійти за фельдшера, особливо якщо ніякого іншого фельдшера не було. Але часи змінилися. Подивіться на нашу лікарню. Ми вирвали медицину й хірургію з рук ремісників і підняли до рівня науки».

Захоплений своїми власними словами, професор підвівся і став над трупом. «Бліксе, можете сказати, що це за кістка?» Я був змушений визнати, що не знаю. «А яке найкраще місце для кровопускання з підшкірних судин?» І знову я не знав, що відповісти. «А Емануель Гоффман коли-небудь казав вам, у чому, на його думку, причина тієї страшної пропасниці?» Я зрадів, бо нарешті мав що сказати! «Майстер казав, що стояча вода й шкідливі випари боліт». Професор усміхнувся, але очі його залишилися сумні. «Це він так думав. Ми маємо зараз інше пояснення. Боюся, учитель ваш належав до старої школи, був з тих, хто готовий хоч зараз відтяти ногу чи руку бідолашному пацієнту, але окрім цього — нічого більше». Гаґстрем роззирнувся, взяв з полиці товстий оправлений шкірою фоліант і простягнув мені. «Розумієте щось із цього?» Знайомі літери ніяк не хотіли складатися в такі слова, значення яких я розумів би. Я так і сказав професору, на що він знизав плечима: «Боюся, що зараз я нічого не можу для вас зробити, Бліксе». Потім його очі зблиснули, ніби він щось згадав. «Зачекайте хвилинку», — кинув він, розвернувся і вийшов, залишивши мене наодинці з трупом.

І тоді я дещо взяв, сестро. Зізнаюся. І пошкодував про це тієї ж миті, як зробив, але коли я опустив руку в торбу, щоб покласти на місце те, що вкрав, почув у коридорі кроки Гаґстрема, і момент було втрачено. Професор зайшов з невеликим зошитом, списаним уже нашою мовою. «І гірші за вас ставали хірургами, хоч і не знали французької, — мовив професор і тицьнув мені в руку записник. — Я цей зошит написав, щоб полегшити навчання моїм учням. Якщо все добре вивчите, спробуєте скласти іспити вже наступного року. Хоча обіцяти я нічого не можу». Гаґстрем знову подивився на мене з зосередженим виглядом свого інтелігентного обличчя. «У вас кров на куртці. Ваша?» Я похитав головою. Професор підійшов ближче й ніби навис наді мною. «У вас жовті білки очей. Як вам живеться, Бліксе? П’єте алкоголю багато?» Я відчув, що зашарівся. Відповідати вже не було потреби — Гаґстрем і так зрозумів. «Підійдіть-но сюди, Бліксе. Підійдіть! Дивіться, — професор підняв шматочок нутрощів трупа й показав мені темну плоть з наростами й дірками: — Це людська печінка. Через це він помер. Якби менше пив, досі ще жив би нормальним життям. У багатьох жителів цього міста такі зруйновані органи, і тягнуть вони їх у могилу, ніби магніти до заліза. Хай це буде вам нагадуванням, що у всьому потрібна помірність».

Мабуть, на моєму обличчі чітко проступив весь жах, який я тоді відчув. Професорів погляд сповнився співчуття. Він вийняв з кишені плетений гаманець, одну за одною дістав кілька монет, трохи повагався і висипав на стіл усі. Згріб монети в купку. «Візьміть, Бліксе. Дбайте про себе. Я буду радий, якщо наступного року ви знову з’явитеся в нашій анатомічній залі, вже як студент». У мене відібрало мову. На столі лежало не менше двадцяти далерів! Мені таке в найшаленіших снах не снилося! Я зібрав монети, поклав їх у кишеню і кілька разів низенько вклонився моєму благодійникові. По щоках мені потекли сльози — частково від вдячності, а почасти через те, що я, такий негідник, украв у цього самарянина, цього неймовірно доброго чоловіка, такою капостю відповів на його добро. Тут навіть і професорові очі заблищали від такого… Без слів простягнув він руку, а я схопив її і поцілував.

І коли я вже був у дверях, почув за спиною його глухий голос: «А скільки вам узагалі років, Югане Крістофере?» «Цієї зими виповниться сімнадцять, якщо Бог дасть», — так само глухо відповів я.

4.

Люба сестро, для нас настали чудові дні й чудові вечори, сповнені достатку й щастя. Прощавайте, ночі під деревами за містом і між могилами на цвинтарі церкви Святої Катаріни! За частину грошей, що дав Гаґстрем, я винайняв кімнату на вулиці Еверскерарґренд у кварталі Помона. Краєвид за вікном такий, що подих перехоплює. З високого вікна, доки сягає погляд, ніби начищене золото, сяють вкриті бляхою дахи будинків. І тепер на найвищій точці цього золотого міста я маю своє ліжко, і навіть коли на вулицях уже темно, мені в кімнату ще світить сонце. Вночі до кімнати долинає мерехтливе світло вуличних ліхтарів, а варто підвести погляд — зорі, просто над головою. Для Сільвана приготував місце на підлозі біля груби. За пляшкою вина ми говорили про ці нові обставини й про те, як найкраще використати цю ситуацію, поки я приготуюся до навчання в Серафі, постійно перебивали один одного, сміялися, плескали по