Читати книгу - "1793"

Досить скоро ми придумали, як найкраще розпорядитися нашим статком, що складався з моїх майже двадцяти далерів, і чотирьох, що їх Рікард позичив у Клеменса Монтелла. Звісно, цих грошей нам надовго не вистачить. Ми обидва повинні спробувати збільшити наш капітал. «Щоб добути більше грошей, маємо справляти не таке враження, яке справляємо зараз. Отже, ми вдаємо дітей з багатої родини, яким скупі батьки не хочуть давати багато грошей, які й так фактично наші. Щоб нам позичали гроші, вважаючи це розумним вкладенням у майбутнє», — з цими словами Сільван схопив мене під руку й ми подалися в місто, до торговця одягом на вулиці Феркен. Частину грошей взяли з собою, залишок сховали в моєму солом’яному матраці. Торговець спершу не дуже зрадів нашому візиту, але ставлення його змінилося, щойно перед носом задзвеніли монети в гаманці. Довго ми перебирали одяг у шафах і на полицях, шукаючи все найкраще, але щоб за розумною ціною. Приміряння того одягу — це було задоволення, якого я ніколи не забуду. Мов двоє молодих шляхтичів, ми кривилися, сміялися, плескали в долоні і вдавали, що хвалимо один одного по-французьки, вихиляючись перед дзеркалом: «Маніфікт, мосьє фон Блікс!» «Хіба це не чарівно, ваша милосте пане Сільван?» Вибрали багряно-червоні жилети з вишивкою, камзоли з золотим шитвом на манжетах, нові сорочки, штани з м’якої шкіри, довгі панчохи й шкіряні черевики з розкішними пряжками. Сільван знайшов собі перуку з кінського волоса, у значно кращому стані за його стару червону, а от я вирішив обійтися без перуки, а гарно розчесати свої світлі кучері густим гребенем і зв’язати шовковою стрічкою. Дивлячись на себе в дзеркало, не могли повірити, що це справді ми. Від невимовного захвату ми навіть обнялися. Сільван ще довго торгувався, намагаючись збити ціну, яку вимагав торговець, але врешті поклали гроші на касу й пішли.

Прощаємося не лише з обірваним ганчір’ям і ночівлею під зорями. Більше не треба ходити по дешевих корчмах, де пияки й безхатьки блюють на сусідів за столом, заражають одне одного французькою хворобою, бо гуртом злягаються з тими самими хвойдами, і б’ють пики з найменшого приводу. Тепер ми ходили у «Біржу», найкращий ресторан міста, і на бали в палацах шляхти. Смішно навіть, як усі рвуться допомогти тому, хто з вигляду ніякої помочі не потребує, але обходять десятою дорогою усіх напевно бідних і злиденних. Ми швидко потоваришували з синами графів, князів і цехових старост. Старалися завжди бути люб’язними, дотепними, вчасно пожартувати. Сестро, пам’ятаєш, я тобі оповідав про перший бал на Слоттсбакені, де ми самі зголошувалися, щоб панство з галереї поливало нас вином? Дуже скоро й ми самі мали нагоду так розважатися і разом з нашими новими друзями дивуватися — як це ті незнайомі бідолахи готові так принижуватися за ковток вина? Ми ухвалили, що не платитимемо ні за їжу, ні за напої, а завжди приєднуватимемося до тієї компанії, де заплатити за рахунком вважалося честю і шиком.

Так одна за одною минали літні ночі. Коли ми вже стали незамінною частиною будь-якої компанії, коли нас всі вітали, щойно ми десь з’являлися, почали ми позичати гроші. Охоче писали боргові розписки, підписувати які ми старанно тренувалися за цим самим столом і тим самим пером, що й тобі зараз пишу. Ніхто з наших нових друзів анітрохи в нас не сумнівався. Гроші для них нічого не значили, а нашу дружбу й товариство вони цінували. Увечері, сидячи на матраці в моїй кімнатці, вивертали кишені й лічили: тепер ми маємо не двадцять чотири, а тридцять далерів, далі сорок, а потім ще більше. Ретельно стежили за тим, у кого скільки позичили, і щовечора частину позичених грошей виділяли на те, щоб віддати третину чи половину попередніх боргів. Скоро нам усе більше довіряли, а якщо який кредитор не дуже був схильний нам позичати, ми просили когось із наших товаришів поручитися за нас. І так далер до далера наш скарб під матрацом множився. З п’ятдесяти стало сімдесят, а з сімдесяти — дев’яносто далерів.

«Дорогий Крістофере Бліксе, любий мій брате й дорогоцінний друже, — почав якось Сільван, повернувшись з прогулянки розпеченою Корабельною набережною, — а ти чув коли-небудь про омбре?» «Звичайно, — відповів я, — це така гра в карти. Схожа на фараона?» «І так, і ні. Коли граєш у фараон, то переможця вибирає доля, випадок. А для омбре потрібен розум і знання, і зрадлива Фортуна тут не допоможе». «А чому тебе так зацікавили азартні ігри, дорогий Рікарде?», — поцікавився я, насолоджуючись на своєму ліжку сонцем і теплом, як кіт.

Він мені розповів, що багато з наших знайомих просто одержимі тією грою, і щоночі з рук у руки переходять неймовірні суми за гральними столами в салонах, куди поліція і не потикається. Я сказав, що не маю ані найменшого бажання ризикувати нашими грішми, — мені ризик здавався значно вищим за шанс щось виграти. «Стривай, Крістофере, дай пояснити! — вигукнув Сільван. — Бувають різні варіанти гри. Я в Луґордені зустрів Блока, пам’ятаєш, ти познайомився з ним минулого тижня в опері? Він мені розповів про одне особливе місце… Його приятель Карстен Вікаре збирає у себе вдома охочих пограти заїжджих купців, і запрошує не абикого, а лише тих, що відповідають трьом умовам: багаті, довірливі й швидко п’яніють. За столом п’ять гравців, але четверо грають спільно проти гостя, якому судилася одна доля: програти все до шилінга. Бідолаху вони називають зайцем, тобто себе вважають мисливськими псами. Між собою спілкуються без слів, лише домовленими знаками й жестами. Потім виграні гроші ділять, лише господар дістає вдвічі більше». «Ну гаразд, і що?», — байдуже промовив я, хоча не можу заперечувати, що в мені прокинулася цікавість. «Крістофере, одне місце за столом вільне. Мені запропонували приєднатися. Ризику ніякого, Блок запевнив, що достатньо знати лише основи гри. Якщо заєць достатньо багатий, за ніч можемо подвоїти наше багатство, Крістофере! Двісті далерів!»

Мені здалося, ніби в животі загув рій джмелів. Підскочив на ліжку так швидко, що аж в очах потемніло. Знайшов пляшку з вином і дві склянки, налив в обидві. Цокнулися. «За Сільвана і Блікса! — вигукнув я. — Молодих, гарних, і невдовзі — багатих!» «За Сільвана і Блікса! — підтримав мене Рікард. — І за двісті далерів. Або більше».

Того ж дня після полудня ми купили карти й розіграли кілька партій згідно з правилами, які Рікардові нашвидкуруч накидав на аркуші Карл Ґустав Блок, аж до вечора, коли настав час ошатно вбратися і йти на вечірню прогулянку до центру, на Стурторґет. Гра здавалася