Читати книгу - "1793"

5.

У четвер ввечері ми привели себе до ладу: попудрили волосся, пов’язали нові краватки, почистили камзоли, особливо коміри й лацкани, щоб не залишилося ні волосинки. Критично оглянули один одного і дістали з матраца все наше багатство. Гравці мали зібратися о сьомій годині в задній кімнаті ресторану «Терра Нова» на Ґаффельґренд. Приміщення винайняв Карстен Вікаре. Колись тут був доступний усім трактир, але зараз пускали тільки моряків і постійних гостей. За чверть сьомої ми зайшли в провулок. День видався дуже спекотний, над бруківкою тремтіло марево. Ми раз у раз озиралися — переживали за гаманець, який тримав при собі Сільван. Що як з-за рогу вискочить розбійник, і ми втратимо всі наші капітали? А йому напевно вистачить на все життя. У розбійників життя недовге.

Але страхи виявилися марними. Блок відрекомендував нас Карстену й не втримався, змовницьки підморгнув у бік «кролика» — середнього віку німця в дорогому камзолі з товстим золотим ланцюгом, що звисав з кишені жилета. Усім запропонували вина, а потім ввічлива служниця з безкінечними поклонами запросила до задньої кімнати. Але щойно я підійшов до порогу, мені в груди вперлася рука Карла Ґустава Блока. Він похитав головою: «Я прошу вас… Лише гравці. Можемо злякати дичину: ще подумає, що хтось із-за спини зазирає в його карти». Я переглянувся з Рікардом, він уже сів на вказане йому місце за столиком. «Усе гаразд, Крістофере. Почекай мене в корчмі ”Заповзай”, щойно закінчимо, я зразу прийду». Що мені залишалося робити? Я побажав хорошої гри і повернувся до зали.

У «Заповзай» навпроти королівського банку веселощі були в самому розпалі. Товстий дядько з малиновим носом водив червоним смичком по струнах бувалої віолончелі, а його підтримував лисий напарник на дерев’яній флейті. Маю визнати: дует грав чудово. Я сів за столик і зрозумів, що зовсім не сумую на самоті. Музика — ось що мені потрібно. Підійшов до шинквасу, кинув монету у дванадцять шилінгів і попросив служницю доливати темного в глечик, тільки-но помітить, що він спорожнів.

Мене охопив дивний настрій. Зазвичай від випитого радість переповнює мене до країв, голова паморочиться, мов у нескінченному вальсі. Але не цього разу. Зараз було інакше. Мабуть, усе через ту з’їдену хворобою печінку в животі небіжчика, яку показав мені професор Гаґстрем. Я став уважно придивлятися до свого оточення у трактирі, до жінок і чоловіків. Хтивий ненатуральний сміх, жовті зуби, сірі обличчя. У дзеркалі на стіні я побачив і власне відображення. Ні, я ще молодий, маю білу шкіру, тонкі, красиві пальці. Я на них не схожий, подумав я. Але тієї ж миті мене вразила неприємна думка: так, поки що не схожий. Поки що. Але буду схожий. Ніяке закляття не захистить мене від повільного розкладання плоті. І ніс стане схожим на гроно червоного винограду, і черево виросте, і печінка згниє, як у того бідолахи.

І я пообіцяв собі: я такого не допущу. Візьму свою половину, сто далерів, і витрачу їх розумно. Поверну Гаґстремові його двадцять монет, найму вчителя французької, прочитаю підручник з хірургії. Якщо економити, то на рік вистачить — і на кімнату, і на їжу. І навіть можна буде пригостити моїх товаришів, що разом зі мною вивчатимуть неоціненну спадщину Ліннея, Шееля і Акреля. Я присвячу моє життя справжньому цілительству, допомагатиму всім людям, — і багатим і бідним, — я не вимагатиму у хворих грошей, а якщо на нашу країну знову впаде війна, я знатиму, що робити! Ми, я і мої побратими-лікарі, неодмінно знайдемо спосіб запобігти епідемії. Ніколи більше осиротілим дітям не доведеться копати могили в мерзлій землі, щоб поховати своїх батьків. Згодом одружуся, заведемо з дружиною дитину. Я буду хорошим батьком, не байдужим, не сварливим, не буду вічно п’яним і злим. Ніколи не вдарю своє дитя. Мої діти виростуть у достатку…

Із задуми мене вивела якась жінка, що впала на мій стіл, не втримавшись під час танцю. Мабуть, я просидів досить довго, бо в трактирі майже нікого не було — розійшлися по домівках. Котра ж це година може бути? Запитав у чоловіка, у якого на ланцюжку від годинника висів орден. Той пробурчав, що північ. А Сільвана ще не було. Либонь, вирішив, що я давно повернувся і ліг спати, подумав я і пішов додому.

Але й удома його не було. Я відчинив вікно і висунувся назовні, сподіваючись зловити трохи вітру. Над затокою висів величний місяць в оточенні розкішних зір, у спокійній воді ледь помітно тремтіло його відображення. Я підсунув матрац ближче до вікна й милувався цим видовищем, поки не заснув, і вже ніякі сили у світі не могли змусити мене розплющити очі.

Прокинувся я з пересохлими губами, весь мокрий, як жертва корабельної трощі. Спросоння я ніяк не міг второпати, котра година, але місяць у небі здерся уже доволі високо. Прислухався, помацав підлогу біля груби — Рікарда не було. Піднявся і босоніж вийшов з кімнати — внизу стояло відро з водою. Запалив свічку, щоб не впасти на сходах, і почув якийсь дивний звук. Чи людина, чи кіт… Тримаючи свічку в руці, спустився вниз і на останній сходинці розгледів силует людини. Рікард Сільван стояв біля самих дверей і ридав ридма, сльози текли щоками й малювали темні доріжки на його напудреній шкірі. Розкішний камзол заляпаний багном. Я довго не міг витягти з нього ні слова. Поставив свічку на сходинку, обняв його і почав заколисувати як немовля. І тільки тоді він видавив із себе: «Це мене вони вибрали, Крістофере… Це я був зайцем».

Нас обкрутили, сестричко. І Карстен Вікаре, і Карл Блок, і той багатий німець з Померанії, який виявився ніяким не німцем, а теж шведом зі Стокгольма, як і ми. Вони нас ошукали, бо були такі самі, як і ми. Ми довго обманювали всіх навколо, а виявилося, що самі — довірливі ідіоти. Думали, що такі розумні… А ці картярі були ніякі не діти багатих батьків, за яких вони себе видавали. Вони були такими ж жебраками, як і ми. І ми з нашою дурною жадібністю принесли гроші просто до них у руки. Вони витрусили з Рікарда все. Він думав, що програш тимчасовий, що це тактичний прийом, і все зрозумів, тільки коли вони з глузливим сміхом почали ділити його золото. Коли він спробував протестувати, його побили й викинули на бруківку. «Крістофере, — поклав Рікард голову мені на