Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Ася

Весь вечір після розмови з дівчатами я провела в інтернеті в пошуках хоч якоїсь інформації про Парфьонова. Перевірила всі соцмережі, відкриті реєстри, пошукові системи. Все, що мені вдалося знайти, – це кілька спільних фотографій з іншими людьми. Ні хто такий, ні чим займається, ні навіть хто саме із цих людей на фото Парфьонов – не було зрозуміло. Довелося шукати кожного, хто підписаний на фото, викреслювати їх зі списку і нарешті, майже через п'ять годин, я зрозуміла, що Парфьонов – це широкоплечий чоловік у синьому костюмі з дуже суворими чорними очима. Від цього погляду мурашки побігли по шкірі, і захотілося сховатись під ковдру.

Однією з особливостей моєї роботи було те, що я прочитала безліч книг. У тому числі детективів. У житті я ніколи цим не займалася і не маю особливих рис, на кшталт уміння застосовувати дедукцію. Просто завжди вчитувалась і думала, як ці люди настільки чітко розуміють, як це роблять? Отже, що з цього фото зрозумів би детектив?

Я уважно вдивилася у фотографію. Міцний, я навіть сказала б, величезний чоловік. Зважаючи на все, займався якимось спортом, типу боксу. Обручки на руці немає, не одружений. Костюм дуже дорогий, видно, що шили на замовлення. Начищені до блиску туфлі, зачіска, поза – блін! Детектив із тебе, Ася, ніякий! Просто ніякий!

Так, все, лягаю спати, з ранку питатиму всіх своїх знайомих. Може, хтось знає його.

Вранці я не прокинулася, просто включилася. Розплющила очі, і мозок одразу ж запрацював. Так активно, що, вже вмиваючись у ванній, я знала, кому і в якій послідовності дзвонитиму.

Олеся з Ромою роз'їхалися по роботах. Роман обіцяв приїхати до третьої години, щоб звозити мене до лікарні. Спокійно в тиші я могла подзвонити всім, хто міг хоч щось знати.

По обіді мій список закінчився. Хтось про Парфьонова чув, але виразної відповіді, хто і що – дати не зміг. Решта – і зовсім уперше чули це ім'я. Та й нема чого дивуватися. Усі мої знайомі – звичайні люди. Прості смертні. Вони не мають знайомих серед впливових людей. Але я намагалася вхопитися хоч би за якусь нитку.

Я почала гортати контакти у своєму телефоні, уважно перевіряючи, чи нікого я не пропустила.

Так і є. Решті було дзвонити безглуздо. Ось тільки батько Артема та Семенов. Обидва варіанти мені не подобалися. Батько Артема, мабуть, знає точно, хто такий Парфьонов. Але Артем навряд чи схвалить такі методи і, тим більше, втручання батька.

До Семенова я звертатися просто не хотіла. Ось ні до чого зайві контакти із ним.

Я відклала телефон на тумбочку та пішла на кухню варити собі каву. Але як тільки зварила, відразу повернулася до телефону і набрала повідомлення:

«Пробач, що турбую, але ти випадково не знаєш декого на ім'я Парфьонов Віктор Павлович?»

До біса гордість. Ситуація не та, щоб прислухатися до своїх сумнівів. Забравши телефон із собою, я пішла на кухню пити каву.

Хвилина, друга, третя, десята – тиша. Неможливо! Потрібно чимось себе зайняти. Я дістала з холодильника м'ясо, почистила цибулю, моркву та картоплю. Готуватиму печеню. Якщо просто сидіти і чекати – я так збожеволію.

За спиною пролунав гучний звук повідомлення. Так раптово, що я з переляку здригнулася і випустила ніж. Поспіхом витерши руки рушником, я схопила телефон.

«Ні, не чув про такого. А що?»

Я засмучено зітхнула.

"Та нічого. Вибач, що потурбувала».

Тут Семенов прочитав моє повідомлення і почав писати відповідь.

«Нічого? Ти хочеш, щоб я повірив, що нічого такого серйозного, що ти навіть мені написала?»

– А-а-а – застогнала я вголос.

Тут же надійшло наступне повідомлення:

«Розповідай, що за людина і навіщо потрібна. Спробую дізнатись».

Всередині сколихнулася надія. І правда. Я зателефонувала своїм знайомим. Але ж є ще знайомі знайомих! Зрадівши шансу, я виклала Семенову все, як на духу. І… одразу пошкодувала! Мій язик без кісток! Навіщо? Навіщо йому знати деталі, я ж могла просто сказати, що мені потрібно терміново знайти Парфьонова, без деталей, без інформації про Артема, про всі ці погрози. Хотіла видалити повідомлення, але вже було запізно. Він не тільки все прочитав, а й відповідь надіслав:

«Де ти знаходишся? Сподіваюся, ти в безпеці?»

«Так, я в Олесі та Роми. Все добре».

«Нікуди не виходь!»

«Мені потрібно до чоловіка в лікарню. Я з Ромою поїду. То ти мені допоможеш знайти Парфьонова?»

«Я сказав НІ-КУ-ДИ!» – мені здалося, що я аж почула, як він підвищив голос і від того навіть сіла на табуретку.

«Сиди в квартирі, замкнися і чекай! Я зателефоную. Зрозуміло?!»

У мене навіть думки не виникло сперечатися. Я збентежено дивилася на екран свого телефону і вперше за багато років почувала себе жінкою. Це питання: «Зрозуміло?!» вирішувало усе. Від чогось я відчула гостре бажання підкоритись. Вперше за багато років мною командував чоловік. У цьому, хай і грубому питанні, було все, про що мріє кожна жінка. Він ніби розставив усе на свої місця. Ось чоловік – він вирішує, а ось жінка – вона хоче бусики, і їй не потрібно ні про що піклуватися.

На моєму обличчі розповзалася якась безглузда посмішка. Наче щойно сталося якесь диво. Його, звичайно, не було. Це просто діалог. Але моя реакція… Дурна радість якась, різкий спокій…

"Ясно" – написала я у відповідь.

Тут же до мене повернулася свідомість, що цей, як я сказала «чоловік» – це Семенов! Я швидко прибрала ідіотську посмішку з обличчя, відклала телефон і повернулася до приготування вечері. Склала в казанок обсмажене м'ясо з овочами та нарізану картоплю і якраз займалася чаклунством зі спеціями, як у коридорі пролунав шум, а потім крик Роми:

– Асю, ти готова?

Я вийшла йому назустріч у коридор:

– Ром, вибач, але я не поїду до лікарні.

– Ась, ти нормальна? Я з роботи відпросився заради тебе! Ти не забула якось попередити?