Читати книгу - "Спомини"

М; А1: <зістатися/дістатися>; В1: <вдержатися>.

Йосиф Сліпий розповідає тут про т. зв. “табір віруючих” у поселенні Сосновка біля станції Явас — табірне відділення № 7/1, яке серед в’язнів називалося просто “перше”. Тут утримувалися віруючі різних конфесій, засуджені за свої релігійні переконання. Цей табір як місце ув’язнення віруючих почав функціонувати у 1960 р. До цього тут відбували покарання жінки з малими дітьми, народженими під час ув’язнення. Коли під час “хрущовської відлиги” їх звільнили, табір опустів. Тоді було вирішено розмістити тут усіх засуджених за контрреволюційну діяльність на ґрунті релігійних переконань та активних українських націоналістів, щоб ізолювати інших в’язнів від їх релігійного впливу та пропаганди. Тож восени 1960 р. сюди звезли близько 450 в’язнів, які належали до цих двох категорій. Близько 2/3 в’язнів становили свідки Єгови, які за Хрущова зазнавали особливих переслідувань та репресій. Також серед в’язнів були баптисти, п’ятдесятники, католики (українські греко-католики, литовські та польські римо-католики) і православні (переважно старообрядці або послідовники т. зв. Істинно-Православної Церкви). Крім того в таборі утримували українських та інших націоналістів. Організація табору була спрямована на перевиховання віруючих і передбачала обов’язкові “політичні заняття”. Характерною особливістю цього табору були молитви під час трапез та релігійні диспути між віруючими різних віросповідань під час вечірніх прогулянок алеєю табору. Ці прогулянки та диспути використовувалися також як добра нагода для лекцій і підготовки нових священичих кадрів. Наприклад, священики Степан Яворський та Степан Ревть готували тут кількох в’язнів до служіння в підпільній УГКЦ, так що в таборі утворилася своєрідна підпільна семінарія. У ході навчання вживалися переважно іноземні мови (польська, німецька, латина), щоб зміст лекцій був незрозумілий наглядачам. Оскільки експеримент з перевиховання віруючих провалився, у жовтні-листопаді 1961 р. цей табір почали поступово розформовувати, а контингент розвозити по різних режимних таборах. Див.: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса (або мої зустрічі з Патріярхом Йосифом). Львів 1997, с. 14–20; Владимир Садовников. Записки шестидесятника. От мордовских лагерей до расстрела белого дома. Воспоминания (на сайті: vsadovnikov.mylivepage.ru).

А1; М: <але їх берегло двох старших>; В1: <але їх берегло двох старшин>.

Повний текст цього меморіялу поданий у додатку І, с. 403–416 [у електронній версії — розділ “Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному”. — Прим. верстальника].

Прокурором УРСР з серпня 1953 р. по лютий 1963 р. був Денис Харитонович Панасюк (1900–1984), родом із с. Ганщина (тепер смт. Вороновиця) на Вінничині, із селянської родини. Освіту здобув у сільській школі та ремісничому училищі, працював секретарем, головою сільради, потім головою районної судової земельної комісії, районним суддею. Після закінчення юридичних курсів у 1930 р. обіймав низку посад у судових органах: член Вінницького обласного суду, помічник, старший помічник вінницького міжрайонного прокурора, прокурор Могилів-Подільської округи, прокурор Харківської обл. У 1944 р. закінчив Харківський юридичний інститут, у 1947–1952 pp. був міністром юстиції УРСР (1947–1952), у 1953–1963 — прокурором УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 3-5-го скликань (1951–1963). У 1964–1976 pp. працював редактором журналу “Радянське право”. Помер у Києві 8 червня 1984 р.

“Християнський Голос” — католицький релігійно-суспільний тижневик, що виходив з січня 1949 р. в Мюнхені. З 1959 р. був напівофіційним органом Апостольського екзархату для українців-католиків у Німеччині.

Іриней (Іван) Назарко, ЧСВВ (1905–1976) — видатний церковний і громадський діяч, священик-василіянин, церковний історик, дійсний член НТШ, УБНТ, УВАН, автор численних історичних праць та проповідей. Родом із с. Товстолуг на Тернопольщині, вступив до василіянського чину в 1922 p., філософію та богослов’я вивчав у семінарії в Кристинополі, висвячений у 1930 p., став намісником монастирського дому у Львові та професором риторики, у 1932–1944 pp. працював у Львові як голова Марійського товариства молоді і редактор його видань, у 1941–1944 pp. був ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. З приходом більшовиків виїхав до Німеччини, а в 1946 — до Канади, де в 1950 р. захистив докторат з філософії в Оттавському університеті, викладав церковну історію в університетах Оттави та Монреаля, редагував журнал “Світло”. З 1953 р. проживав у Римі, в 1951–1963 pp. був радником головної управи ЧСВВ, в 1955–1966 — ректором Української папської семінарії Святого Йосафата, у 1954–1967 — редактором “Записок ЧСВВ”. В останнє десятиліття свого життя віддавався письменницькій і науковій праці, служив духовником монашої молоді. Помер 20 квітня 1976 р. в Оттаві (Канада).

Цей документ опублікований у додатку І, с. 417–432 [у електронній версії — розділ “Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР”. — Прим. верстальника].

Можливо, мається на увазі Тимофій Амвросійович Строкач (1903-1963) — радянський державний діяч, генерал-лейтенант держбезпеки (1944), член Компартії (з 1927), член ЦК КПУ (1938–1959), депутат Верховної Ради СРСР 3 і 4-го скликання, нарком внутрішніх справ УРСР (1946–1953). Родом із с. Білоцерковиці (тепер Астраханка) Ханкайського p-ну Приморського краю, із родини селян-переселенців. У 1919–1922 — учасник червоного партизанського руху на Далекому Сході. З 1924 р. служив у прикордонних військах НКВС СРСР; у 1925–1927 pp. навчався у 2-й Харківській прикордонній школі, у 1932–1933 — у Вищій прикордонній школі ОГПУ. З 1940 — заступник наркома внутрішніх справ УРСР, учасник оборони Києва і Москви, у 1942–1945 — начальник Українського штабу партизанського руху. З грудня 1942 — комісар держбезпеки III рангу, з лютого 1943 — генерал-полковник, з 1944 — генерал-лейтенант держбезпеки. У 1945–1946 — заступник наркома внутрішніх справ, а в 1946–1953 — міністр внутрішніх справ УРСР. Був одним з головних організаторів масових репресій проти