Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    А що нам історичка про Києво-Печерську лавру брехала. Що там скарбів неміряно? Тебе саме не було, перед іспитом? – згадала в тему Танька.

—    Так усі церкви, а особливо монастирі часів Київської Русі, були  багатими й приховували своє золото в підземеллях. Петро Перший у розпал війни із шведами приперся й почав вимагати у лаври золото на військові потреби. Четверо монахів сховали казну монастиря, дали обітницю мовчання й до самої смерті не розповіли, де та казна знаходиться. Лише у 1898 році, коли ремонтували одну з церков Лаври, підлогу міняли, то  знайшли 300 кілограм золота. До речі, неподалік від дальніх печер Лаври  є Варязька печера. За чутками там ховали свої скарби розбійники, які грабували  кораблі, що пливли Дніпром.

—    У чім  загвоздка? Печери є?

—    Є!

—    Айда шукать!

—    Ні, вони майже всі обвалилися. Там такі лабіринти, що навіть незавалені – вони б були  суцільною таємницею!

—    А ще чого цікавенького розкажи… Про ті скарбики, які не знайдено детальніше…

—    У 1941 році до Києва підступали  німці. Влада наказала вивезти  з київського відділення Держбанку СРСР золото та дорогоцінне каміння. По дорозі вантажівки застрягли  десь неподалік Яготина. Їх оточили німці. На випадок такої ситуації  було розпорядження закопати золото й коштовності. Досі клад не знайдено, бо бійців, які його закопали, німці розстріляли.

—    Так, купуємо  лопати і мерщій колупатися неподалік Яготина. У тебе є  схема дороги, якою везли той скарб? – і що головне, на повному серйозі.

—    А чого так далеко їхати? Можна золото Мазепи пошукати. Відомо, що воно зберігається  у печерах в районі вулиці Кирилівської, що на Подолі. Скарбошукачі  там регулярно вештаються, начебто поки що не знайшли. Шанси є, - посміхаюсь.

—    І що, багато у того Мазепи золота було?

—    Багато, Тань.  Є припущення, що біля мосту Патона у Дніпрі теж є скарб. Там колись був острівець, а на ньому княжий двір. Там жили тільки  багаті люди. Є легенда, що  саме на цьому острові після смерті князя Святослава Ярославича, його дружина закопала усі свої скарби, щоб вони не дісталися брату чоловіка – Всеволоду.

—    А куди острів дівся? Затопило?

—    Так. Дніпро змінило своє русло й острів пішов під воду. Дайвери кажуть, що клад ніхто там навіть не шукає, бо  пірнати у тих місцях доволі ризиковано. Течії.

—    Слухай, не дивно, що тебе  тирять. Стільки цінної інфи знаєш. Страшна людина. З дайверами якшаєшся… Ти хоч Дніпро для квесту не бери. Угробиш купу офісного планктону. А готель «Інтерконтиненталь» у твоїй схемі яким макаром? Там теж скарби? Сучасні? У сейфиках олігархів, ага?

—    Можливо. Там знайшли золоті жіночі прикраси  XII століття у 2002 році, коли її будували. Історики кажуть, що їх сховала багата родина, коли від монголо-татар ховалися. Був штурм у XIII  столітті Києва, то напевно, люди загинули, а прикрасам було суджено пролежати аж 700 років. Я тобі більше скажу, це буде фініш мого квесту. Та команда, яка дійде сюди першою, отримає путівку на вихідні – річковий тур до Канева. Директор фірми такий скарб виписав переможцю.

—    А давай я візьму участь, а ти мені всі приколи квесту розкажеш. Виграю і ми з тобою…. – Таньці тільки дай, намріє з хмарочос.

—    Це нечесно, Тань, і гравцями можуть бути тільки  працівники фірми «Клок», щоб ти знала.

—    Нехіло там у тій фірмі граються. Мо й мені туди працювати ласти наклеїти? Замов за мене слівце, га?

—    А вчитися хто буде? Хочеш в Канів? Я у дядька Роми попрошу, з’їздимо, не ганьбись, чесне слово…

—    Реально треба хапать лопати і шукать! Ти знаєш де, я, повір мені, знаю як. Щось та знайдемо.

—    Це небезпечно, Тань. Наприклад, у 1842 році археолог-любитель знайшов скарб – купу старовинних виробів із золота та срібла поблизу Десятинної церкви  й сховав скарб у себе вдома. На ранок його знайшли мертвим, а скарб- тю-тю, нема. Завалює тих бідолах, вбивають, цуплять. Да ну його, Тань, життя ж дорожче, аніж купа якихось копійок чи речей. От чого тобі не вистачає? Чого ти хотіла в житті більше за все? – дивлюся, скривилася, відвернулася, вигляд має, як  песик Хатіко. Блін, що це таке? Обійняла, розревлася й тільки потім зізналася:

—    Сестру  дуже хотіла. Чи брата. Щось живе, щоб не сама, - капець, Танька, я так не завершу цей квест. Все, сидимо разом в обнімку, жуємо чіпси й радіємо, що наші батьки зійшлися, то і нам випало бути ближче.

Після того випадку з викраденням Танька перетворилася на мого неофіційного охоронця. Особливо наполегливо відганяла від мене Соколовського. Ярік у нас в універі вважався хлопцем доволі козирним. В народі – мажор. Він давно натякав, що  не проти зустрічатися, але ж я не сприймаю серйозно однолітків. Моя голова відомо ким зайнята. Як каже Танька, я хвора своїм хрещеним на всю голову. Помиляється, на все тіло.  І місця там іншому не знайдеться. І варіант «позустрічатися – й відбій» теж не  для мене. А тут Танька цирк як влаштувала, причому так, на рівному місці. Соколовський прийшов конспект по менеджменту просити.  Безневинна справа. За шоколадку навіть, більшість дєвок халявно могли запропонувати, але він вирішив розщедритися – щось у лісі здохло, причому – велике щось.

—    Соколовський, чесав би ти звідси. Не світить  тобі нічого! Вона заміж  через місяць виходить,- так танкоподібно відшиває лише Таня.

—    За Бреда Піта? – щоб Ярік да не потролив.

—    Тіпа того. Круче тебе стопудово!

—    Тобі Танька лише казки писати, - я відійшла в бік, нехай погавкаються, бо мирно ніколи не розходилися.

—     Пізно.  Не той формат, не той жанр, не заводить. Я жахастики пишу. У форматі «Штольні». Ти ж українське страшне кіно не дивишся чи вже попустило?

—    Чого ж це. «Выдьму» дивився. Не знав, що про тебе. У форматі  «Тисячі й однієї ночі» тобі писати треба, Кутузова!

—    А я скоро не Кутузова  буду. Коваль!