Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— Не накручуй себе, — махнув недбало. — Все буде тіп-топ. Якби «Злидні» мали якісь реальні питання, за мною прийшов би не шкет, а хлопці Філіна.

— Добре якщо так.

— Зуб даю. Свідків нема. Трупів — теж. Тож у будь-якому разі пред'явити мені нічого. А слова — це лише слова. Загалом, йди додому.

— Удачі… — дівчина зробила крок ближче, немов хотіла поцілувати, але в останній момент посоромилася. — Я без тебе вечеряти не сяду. Тільки морозиво з'їм. Можна?

Дитина… Хоч і вельми апетитна. Як морозиво.

Посильний чекав на вулиці, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу.

— Веди…

Шкет зневажливо сплюнув, демонструючи, що він не на побігеньках у мене, а виконує доручення серйозної людини і сам знає, що робити. Після чого сунув руки в кишені, і навмисне неквапливо попрямував у бік колишньої школи, де в «Злиднів» було організовано щось на зразок бази.

Триповерхова будівля, що знаходилася в кільці дев'ятиповерхівок, вціліла майже повністю, за винятком правого крила. Де, власне, і розміщувалися навчальні класи. Натомість ліве — з приміщеннями спортзалу, їдальні, актової зали та двоповерхової перемички, з кабінетами директора, завучів та вчительської збереглися. У більшості вікон навіть скла залишилися.

Для проживання будівля не надто годилася, а як штаб та тренувальна база — краще й не вигадати. До того ж, під школою було облаштовано районне бомбосховище, яке так і не було використано за прямим призначенням. Бомбардування Хантери провели вночі, коли всі спали. Ну а тим, кому пощастило прокинутися, нікуди бігти не знадобилося. Вже через годину від початку нападу війна людьми була програна, і залишки урядів Землі всіма можливими способами намагалися вручити агресору акт капітуляції.

Тим не менш, бомбосховище знадобилося. Сидор влаштував у ньому склад НЗ, де за чутками зберігалося стільки провізії, що її вистачило б нагодувати весь район. А ще — тир. У якому тренувалися торпеди Філіна.

Двоє з них, масивні, вузьколобі, з піднятими комірами, ховалися від дощу під козирком над входом до школи, і курили.

Бойовики мазнули по мені чіпкими, колючими очима, потім глянули на пацана, що крокував попереду, і байдуже відвернулися. Та й чого, власне, напружуватись? Хто в здоровому глузді сунеться на їхню базу за власним бажанням? Якщо йде людина, значить, покликали.

Це років двадцять-тридцять тому, коли Опір ще намагався щось зробити, гриміли, особливо вночі, постріли і вибухи, — поголос іноді доносив звістки про чергового збитого флаєра Хантерів, розстріляного патруля, — а менш патріотично налаштовані, але теж озброєні угруповання з'ясовували, де закінчуються межі їхнього впливу, — ось тоді мало сенс триматися на бачності. Зараз же, максимум що загрожувало бандитам, вони ж — дружинники загонів охорони порядку, це плювок услід. Та й то крадькома. Щоб не дай боже, не помітили.

— Куди?

У вестибюлі брат-близнюк тих бойовиків, що стояли на ганку, глянув на мене більш уважно.

— Його Алтай кликав… — відповів мій провожатий.

— Он туди йди… — махнув рукою у бік сходів черговий. — На другий поверх. Він в учительській має бути. Зброя є? — і, не чекаючи відповіді, глузливо хмикнув. — Ну, так… знайшов когось питати. Вали, давай. Чого застиг? Алтай чекати не любить. А ти, — перевів погляд на шкета, — метнися в тир. Поклич Тихого.

Пацан кивнув і жваво потрусив углиб будівлі.

На другому поверсі було порожньо. З-за замкнених дверей з табличкою «Приймальна» долинав веселий гомін кількох чоловічих голосів, а жалібний, жіночий просив відпустити, але я не став затримуватися. По-перше, — нічого нового. «Злидні» часто проводили обшуки в бараках з метою виявлення заборонених предметів. І ними завжди виявлялися молоді дівчата, яких поліція забирала зі собою. Для з'ясування… Ну, а по-друге, — якщо попаду під гарячу руку, лише відбитими нирками можна і не відбутися.

Двері в учительську були прочинені, і я, чемно постукавши, увійшов усередину.

З досить просторого приміщення, де колись на перервах відпочивали вчителі, зараз винесли майже всі меблі, залишивши лише пару столів, зсунувши їх разом літерою «Т», десяток стільців та одну дводверну шафу. У далекому кутку ще стояла велика, майже до стелі, пальма в дерев'яній діжці. Під пальмою, з обох боків, розташовувалися два м'які, шкіряні крісла.

В одному з них, із сигаретою в руці, сидів чоловік середнього віку. Середньої статури, з коротким сивим їжачком на голові. Ліву щоку чоловіка перетинав глибокий шрам, від куточка ока до підборіддя. І коли чоловік затягувався димом, шрам виразно червонів. На колінах чоловіка лежав кольоровий глянцевий журнал, який він уважно розглядав.

— Тобі чого? — буркнув чоловік, не підводячи голови.

— Я шукаю Алтаю…

— Вважай, знайшов. Що треба?

— Мені нічого. Кликали…

— Обізвися? — Чоловік закрив журнал і поклав на діжку. Обкладинку прикрашала розкішна дівчина, прикрита виключно водоспадом волосся. Якщо всередині ілюстрації не гірші, не дивно, що бандит розглядав його з такою цікавістю, і перебуває у добродушному та піднесеному настрої.

— Леонід Спаський… Із сто восьмого будинку.