Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— Ааа... — Протяг Алтай. — Мисливець… Ось ти який. Думав — міцніший. Ну, і чому я мушу тебе шукати?

— Вам видніше… — знизав я плечима.

Судячи з лінивої інтонації, якщо мені й збиралися щось пред'явити, то явно якусь дрібницю. І вже точно не вбивство семи людей. А інших проблем я за собою не знав. Тож тримався впевнено. Ну, наскільки це можливо, коли розмовляєш з тим, хто здатний, а головне — може вбити тебе просто так, із забаганки. Це буде не за законом і навіть не за поняттями, але впрягатися та розбиратися ніхто не стане. Та й чи не все одно покійнику?

— А сам, типу, не доганяєш? — Спробував розвести мене на зізнання Алтай. Але мені ж не десять років, коли від суворого крику батьків, починаєш присягатися, що не їв потай варення, тоді як вони збиралися лише нагадати, що ти забув винести сміття.

— Без поняття.

— Ну, так… ну, так… Це ж я тягаю Возгену пацюків пачками?

Ха! Ось тепер реально відпустило. Полювання на щурів не заборонено, а те що я якимось чином зумів добути не два-три хвости, то це взагалі не тема. Як то кажуть, кому щастить, у того й півень яйця несе. Загалом не розумію, в чому проблема? Ще й така велика, що мене аж заступник Сидора до себе викликав? Ну та захоче, сам розповість. А ми помовчимо, послухаємо.