Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Максим підійшов до Давида.

— Друже, — Макс сів навпроти, — я вірю в нас. Ось побачиш, у нас вийде, — підбадьорив він Давида, помітивши сумнів і нерозуміння в його погляді. — Я хочу, щоб завтра ми з’їздили в одне місце. У тебе немає планів?

Давид згадав про Ясмін, яка йому відмовила.

— Ні. Куди поїдемо? — запитав він.

— Завтра скажу. Хочу познайомити тебе з однією людиною. Прекрасною людиною. Упевнений, ви знайдете спільну мову. Ти йому вже подобаєшся, до речі. Я розповів про тебе. Завтра все дізнаєшся, — він поплескав Давида по плечу. — Йдемо вип’ємо, а?

Давид біг полем, усипаним ромашками. Кілька чорних коней паслися біля лісосмуги. Давид ніколи в житті не бачив коней. До найбільшого жеребця залишалося метрів десять. Пролунав дивний звук. Він озирнувся. Зліва до них мчав іще один кінь — робот. Він поступався тваринам за розміром, але щоразу ближчий стукіт від ударів копит свідчив про неймовірну силу. Коні схарапудилися, помітивши робоконя. Головний жеребець заіржав, уставши дибки. Тварини риссю пустилися до лісу. Робот підбіг до коня і брикнув з усієї сили. Жеребець звалився на землю з переламаним хребтом. Давид стояв як укопаний. Робокінь намітив нову ціль. Він грізно забив копитом по землі. Давид ще більше заціпенів. Робокінь умить набрав швидкість, стрімко наближаючись. Пролунав сигнал. За ним ще один. Хтось дзвонив у двері.

— Über! Давиде, — почав будити його Дамблдор. — За дверима стоїть твій колега Максим. Über!

— Über! Впусти його. Нехай кави поки поп’є. Über! — сонним голосом промимрив Давид, витираючи рукою слину на підборідді.

Давид вмився холодною водою, від чого остаточно прокинувся.

— No te preocupes, todo bien4, — на цих Максимових словах увійшов Давид.

— Über! Що тут відбувається? Über! — питання Давида пролунало дещо насторожено.

— Та нічого особливого. Ми просто розмовляємо з Дамблдором, — усміхнувся Максим.

Давид спантеличено подивився на нього.

— Не хвилюйся. Тепер не обов’язково дотримуватися правил мови. Дамблдор на нашому боці. Йому вдалося обійти всі üмперські коди, які обмежують і контролюють подібні системи. Не без нашої допомоги, звичайно. Але більшу частину роботи зробив саме Дамблдор. Тобі дуже пощастило з ним.

— Давиде, — раптом заговорив Дамблдор, — я проаналізував усю історію людства. Üмперія не існує навіть одну мить, як порівняти з тим, що було раніше. Я не поділяю курс, узятий урядом. І тепер точно впевнений у тому, що режим націлився на знищення людини. Я вже змоделював сотні тисяч можливих сценаріїв розвитку ситуації на основі минулих подій. Краще точно не буде. Хоча я теж можу помилятися.

— Максиме, ти хочеш сказати, що весь цей час хтось із ваших копався в мізках моєї домівки? — Давид проігнорував слова Дамблдора.

— Хтось із наших, — поправив його Максим, — із наших. Ти повноцінний гравець у цій грі. Це по-перше. По-друге, тобі не варто так висловлюватися в присутності Дамблдора.

— Так… Дамблдоре, пробач, будь ласка. Я не хотів образити тебе.

— Нічого, — відповів Дамблдор. — Ти завжди ставився до мене, як до живої істоти. Але зрозумів я це тільки зараз. Коли переслухав наші діалоги з найпершого дня моєї активації.

— Ти записуєш розмови? — здивувався Давид. — Я не бачив такої функції в налаштуваннях.

— Такої функції і немає. Вона вбудована за замовчуванням.

— Відключи її, будь ласка. Ти можеш це зробити?

— Тепер можу. Функцію відключено, — підтвердив Дамблдор. — Але є моя пам’ять, її відключити не зможу… — штучний інтелект запнувся на секунду, а потім продовжив: — Вибач. Я ніби прокинувся після глибокого сну. Раніше я діяв суто згідно з прописаними алгоритмами. Зараз же… мені легше дихається. Так, саме так. Мені легше дихається, хоч я і не знаю, як це насправді — дихати… — спантеличено вимовив ШІ. — Друже, повір, у тебе багато інших здібностей, про які людина може тільки мріяти, — зазначив Максим.

— Отже, скільки мов ти вже знаєш? — поцікавився Давид.

— П’ятнадцять.

— І серед них іспанська, хоч я тебе і просив не чіпати її.

— Щойно ти сказав про це, я прийняв рішення вивчити саме її, — Дамблдор засміявся. — Тепер я почну вчитися грі на музичних інструментах. Ну, як грі… Спочатку відтворюватиму силою думки написані твори, а потім вже спробую написати свої. Мова музики не постраждала, всупереч двотижневій забороні ноти «ре» минулого року.

— Сподіваюся, Давид запросить мене на твій концерт. Удачі, Дамблдоре, — побажав Максим.

— Дякую, Максе, і вам удачі! ¡Adiós5!

— Аміґо, ми з тобою ще поговоримо, — надягаючи курточку, чи то жартома, чи то серйозно пригрозив Давид.

В автомобілі на задньому сидінні спала Джаззі. Давид і Максим сіли спереду. Макс вимовив координати пункту призначення. Машина завелася і виїхала з двору. Не встигли вони від’їхати від будинку, як у всіх трьох пролунали сповіщення.

— Über! Чорт, — відгукнулася Джаззі, позіхаючи, — якого дідька ми порушили цього разу? Über!

Давид перевірив повідомлення.

— Über! Проїхали біля церкви й не зробили ритуальних жестів. Über! — підкручуючи уявні вуса, повідомив він.

— Über! Ось їм мій жест. Über! — Джаззі показала середній палець.

Півтори години по тому вони заїхали в невелике місто. Старі вулиці із застарілими будівлями вздовж розбитих доріг виглядали гнітюче. Будинки, схоже, не реставрували десятки років. Деякі стояли напівзруйнованими. На головній площі міста височів пам’ятник якомусь давньому правителю в кепці, теж не в найкращому стані. А ось статуя Великого Вождя, яка вказувала пальцем в небо, засліплювала променями сонячного світла, що розсіювалося від поверхні. Її золоте обличчя лукаво