Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

Це точно дивно — йти у власний день народження на весілля свого колишнього хлопця та колишньої найкращої подруги. Якби це був хтось інший, я б, певно, подумала: «Дівчино, ти серйозно?». Торт вже доставлений, і я впевнена, що він виглядає бездоганно. Я не просто виклалася на повну — я зробила торт із таким ентузіазмом, ніби це моє найкраще мистецтво за весь час. І зараз залишилося просто... з'явитися.

Чи хвилююся я? Ну, не буду брехати. Так, трохи хвилююся. І хоч би як я намагалася це приховати, думка, що всі погляди звернуться до мене і... нашої "пари" з Феліксом, додає перцю до цього й так нервового салату з моїх емоцій. Але ж усе має бути добре, правда? Адже він погодився бути моїм «бойфрендом». Щоправда, як я це сприйняла на ранок після нашої угоди, тепер здається не просто дивним — воно стало абсолютно неймовірним. Я мала б запитати себе: чому взагалі Фелікс погодився на цю дурню?

Я стою перед дзеркалом, востаннє оцінюючи свій вигляд. Зелену сукню, яка підкреслює вигини тіла, наче створене спеціально для мене. Волосся, яке зазвичай зібране у строгий хвіст або недбалий пучок, сьогодні лежить хвилями на плечах. Я рідко дозволяю собі залишати його розпущеним, але сьогоднішній день — виняток.

Секунди тягнуться, наче густа карамель, поки я врешті набираюсь сміливості й виходжу з квартири. Холодний вітерець підхопив краєчок мого пальта, змушуючи мене краще закутатися. Я зупинилася на кілька секунд, вдихнувши на повні груди, і рушила вперед. Зелені туфлі м’яко клацали по бруківці, коли я підходила до невеликого провулка, де стояла машина Фелікса. Червоний, блискучий, мов серце, що калатає в очікуванні, автомобіль явно гармоніював із моїм настроєм.

Чи було мені ніяково? О, так. Але коли досягаєш такого рівня невизначеності, залишається лише одна стратегія: тримати голову високо піднятою.

Фелікс, спираючись на машину, кинув погляд у мій бік і повільно підняв брови. Він виглядав... бездоганно. Той тип чоловіка, який може одягти будь-що і все одно виглядати так, ніби його стилістом була сама доля. Я спостерігала, як він розправляє манжети, ніби цей світлий костюм — його друга шкіра.

Важко не згадати вчорашній поцілунок. Коли ж він встиг підібратися так близько? Мої думки зробили небезпечний крюк, пригадуючи його гарячий подих на моїх губах, доторк, який залишив мене в якомусь дивному напівсні. Не те щоб я сумувала за повторенням… просто так сталося, що спогад ненароком виринув. Ну, майже ненароком.

— Ти сьогодні справді причепурився, — кинула я, намагаючись звучати байдуже, хоч, чесно кажучи, виглядав він так, наче тільки-но вийшов із глянцевого журналу. Ну, вийшов — це м'яко сказано. Скоріше вирвався.

— Ти також, — відповів він з тією легкою усмішкою, яка нібито казала: «Знаю, що маю неймовірний вигляд, але не ображайся, що ти це помітила першою». Його очі блиснули. — І навіть, здається, трішки нервуєш.

— А ти все такий спостережливий, — пирхнула я, піднімаючи підборіддя. Не хочеться йому казати, але він мав рацію.  І це все ще дивно, що ми перейшли на «ти».

— Ти навіть не посковзнулася на бруківці, — підсміхається він, спокійно дивлячись на мене. — Це вже прогрес.

— О, не хвилюйся, в запасі ще повний арсенал незручностей, — намагаючись переконати себе, що той нервовий вузол десь у районі грудної клітки не має жодного стосунку до нього.

Я підходжу ближче, і Фелікс відкриває двері машини з якимось неймовірним пафосом, наче він — особистий шофер на червоній доріжці. Ми обмінюємось швидкими поглядами — він дивиться на мене так, ніби вже читає мої думки, а я скептично посміхаюсь.

Сідаючи, відчуваю, як холод шкіряного сидіння торкається моєї руки. Фелікс сідає за кермо і, не озираючись, запускає двигун. Внутрішня тиша розривається неголосним ревом, а я миттю відчуваю, як машина починає плавно ковзати дорогою, мовчазно наближаючи нас до мого персонального кошмару — весілля Романа і Соні. Я відвертаю погляд у вікно, але відчуваю, що Фелікс раз по раз кидає в мій бік швидкі, майже невловимі погляди. Я вдихаю глибше, намагаючись прогнати напругу. І одразу затримую подих, відчуваючи цей тонкий аромат цитрусових і ледь відчутну нотку деревини, миттєво нагадавши мені про вчорашню зустріч. Струшую головою відганяючи думки.

Мовчанка затягнулася, і, нарешті, я не витримала.

— То навіщо ти взагалі в це в'язався? Можливо, хочеш мене принизити?

— Ні, зовсім ні, — відповідає Фелікс, усміхаючись так, наче від цього вся ця ситуація стає лише цікавішою. — Просто ти будеш винна мені одне бажання.

— І яке ж це бажання? З'їхати з пекарні якомога швидше? — з сарказмом запитую, втиснувшись у сидіння й поглядаючи на нього з-під вій.

Фелікс швидко кидає на мене короткий погляд, ледь усміхаючись, як хижак, що обмірковує план наступного ходу.

— Ні, це не стосується пекарні, — відповідає він, зміцнюючи хватку на кермі. — Скажу після вдалого закінчення цього вечора. Я граю по чесному.

Чесність? У Фелікса? Це вже щось новеньке. Але його тон має щось… захопливе. Щось, що викликає всередині мене бажання дізнатися більше, хоч я й чудово розумію, що зазвичай такі речі ніколи не закінчуються добре.

— Гаразд, — неохоче киваю, вдивляючись у його профіль. — Але попереджаю, якщо це буде щось… неприйнятне, я маю право відмовитися.

Фелікс підіймає брову і, нарешті, повертає голову до мене, тримаючи на губах ту легку усмішку, яка, хоч би як я її ненавиділа, мала щось таке, від чого ставало тепліше на душі.

— О, не хвилюйся, Ясмін, — говорить він, і в його голосі чується звабливий спокій. — Все буде цілком прийнятним… принаймні, з мого погляду.

— Які твої «дев'ять заповідей» поводження на весіллях? Якщо збираєшся зірвати цей цирк, то я заздалегідь хочу підготуватися до ганьби.

Фелікс зупиняє машину на червоному світлі, і його погляд знову ковзає по мені.

— Сподіваюся, ми уникнемо істерик, сліз та інших драматичних заяв, — промовляє він, і я навіть не намагаюся стримати іронічний сміх.