Читати книгу - "Троянди, Мері Горн"

Артем

Можливо, мій метод повернення Юлі на роботу і був нечесним та все ж дієвим. Не розумію чому відчуваю потребу тримати її поближче до себе. 

Цілий день я уважно спостерігав за дівчиною. Спочатку вдав що іду в бухгалтерію по якісь папери, потім наче через відсутність секретарки сам повинен робити собі каву. Юля настільки уважно гортала папери з папки що навіть не помічала мене.

Близько до закінчення робочого дня я вирішив зайти в кабінет Юлі. Здається, вона надто дьоргана. Бо коли я зайшов то дівчина аж підскочила перед цим крутившись на кріслі за що я в дитинстві не один раз отримував на горіхи. 

Моя пропозиція точно її спантеличила та все ж я додав слова щоб пояснити, наче це просто вечеря. Дівчина здається на хвилину розчарувалася...чи можливо я хотів щоб розчарувалася і мені здалося. Та все ж зараз ми разом виходимо з офісу і я відкрив передні двері авто. Юля посміхнулася сідаючи а я сів за кермо.

— То куди ми поїдемо? — поцікавилася.

— В мого друга є ресторан, він неподалік і там непогана кухня. Думаю тобі сподобається.

Дівчина посміхнулася.

— А якщо не сподобається?

Юля була на диво відкрита і не тиха як це було інколи в моїй присутності. Що радувало.

— Тоді ми просто підемо прогулятися

— Ти ж казав що це не побачення, — сказала дівчина хитро дивлячись на мене.

Ні. Чи так?

— Ти вже вдруге кажеш мені це слово. Але моя відповідь незмінна, а ти можеш називати це як хочеш. Чи...стоп, ти б хотіла щоб я запросив тебе на побачення? Це надто помітні натякає.

Дівчина помітно напружилася а її вуха почервоніли що означало про сором. Але слова були цілком природні, тому моя логіка спрацювала і я підсвідомо подумав що дівчина насправді була б не проти і це викликало в мене посмішку.

— Що смішно? Я просто твоя працівниця. Яке побачення? В мене б і думки такої не було, — дівчина закотила очі.

Інколи, тіло може видати більше ніж ми бажаємо. І це бажання я запам'ятав. У ресторані було тепло, при вході нас зустрів милий офіціант котрий знайшов вільний столик. Ми сіли і нам принесли меню, я відкрив його і почав уважно дивитися на страви. Кинувши швидкий погляд на Юлю котра тільки потягнулася до журналу. 

Ми зробили свої замовлення, у мене це було ризотто з овочами та стейком а у Юлі вибір впав на овочевий крем-суп. З десертів я вирішив обмежитися брауні а дівчина взяла шоколадний фонтан. Офіціант відійшов з нашими замовлення и а я повернув голову до Юлі котра важно все розглядала, на її обличчі помітно читалося здивування.

— Щось не так? — вирішив спитати я.

Юля знизила плечима.

— Та ні, все чудово просто...не думала що ти в такі місця ходиш. У більшості багатих людей від простих не зіркових ресторанів нудота починається за їхніми словами. 

Я не стримав посмішки.

— Це все стереотипи, мені ж навпаки здається що у цих зіркових ресторанах немає атмосфери...навіть не знаю як пояснити. Здається там все надто награно.

Юля посміхнулася. Справді, дівчина сказала те, що і мій любий вітчим часто. Мене майже неможливо зловити на пресу, я не їжджу на світські заходи котрі мені не цікаві, не сортую все за порядком- для багатих та бідних. Адже, всього на всього це статус. Гроші, вони не завжди є головними у житті хоча без них і не проживеш. Але все ж є багато щасливих сімей котрі живуть в однокімнатних квартирах, у селищах в своїх маленьких тісних зараз але ж...від цього їм не гірше. Батько в дитинстві часто возив мене до бабусі в село. І ця атмосфера постійного щастя нікуди не зникала через відсутність грошей.

Юля криво посміхнулася а я тоді засміялася. Від її сміху в мене п спині пройшовся дивний мороз.

— Справляє я думала що людина котра їздила з моїм батьком на рибалку знаючи його від сили лічені години буде мати пиху.

Я хмикнув.

— Це натяк?

— Вибач, але ти поводишся точно не за статусом. Відомий власник офісу, першокласний адвокат...

— Відчуття що ти зараз вішаєш на мене дірку, — сказав я спираючись на ліктем до стола і цим опинившись ближче до дівчини. — Юля, якщо у людини є слава і гроші це чудово. Але не варто забувати що ця людина все ж залишається людиною а не дорогоцінним артифактом. І цієї помилки припустилося багато відомих людей. Звичайно ж, це не погано. До них це в норму, а мені в цій нормі некомфортно. Тому я просто хочу бути людиною а не бізнесменом чи крутим чоловіком.

Юля опустила погляда а тоді важко видихнула.

— Вибач, просто...не зважай. Ти маєш рацію. Кожен має право знаходитися в місцях де йому зручно.

Нам принесли страви і я з посмішкою дивився як Юля набирає свій суп. Посмішка збільшилася коли я побачив того самого друга. Нестор наближався до нас.

— Давненько тебе не бачив, — сказав він коли опинився неподалік а я підвівся.

Ми потиснули один одному руки.

— Оу, дівчина. — глянув він на Юлю котра також підвелася і мило посміхнулася.

Я ж вирішив випередити друга знаючи його можливість пожартувати надто влучно до теми.

— Нестор, це Юля. Вона моя колега. Юля, це Нестор. Він мій друг і власник-кухар цієї чарівної будівлі.

Юля мило посміхнулася чоловіку

— То це ви все готуєте?

— Сподобалося? — самовдоволено посміхнувся Нестор.

Кому кому а йому похвали було завжди недостатньо.

— Дуже, — сказала з помітним захватом викликаючи посмішку не тільки в мене.

— Тоді пропоную вам продовжити цей вечір. Сьогодні буде стендап. Залишайтеся, впевнений не пошкодуєте. Я чудовий не тільки в готуванні.

— Це точно, говориш ти також дуже влучно, — сказав я.

— Юля, що скажеш?

Дівчина знищила плечима.

— Тільки заради вас.

Я відчув дивний укол. Зі мною вона так скоро не погодилася на вечерю як на пропозицію Нестора.