Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Єво, що сталося? — Лія звузила очі.

— Робота.

— Ти навіть каву не допила, — Роня насупилася.

— Доп’єш за мене.

Я підморгнула їй, але відчувала, як вона напружилася. Вона завжди розуміла, коли щось справді серйозне.

Денис проводжав мене поглядом, але я не мала часу на пояснення.

Вже за двадцять хвилин я була в аеропорту. Вантажний термінал, відокремлена зона без сторонніх очей. Олег і Ігор стояли біля чорного джипа, виглядаючи роздратованими.

— Чому ми тут? — запитала я, наближаючись.

— Бо той, хто керував усім цим цирком, тут, — пробурчав Ігор, кивнувши у бік ангару.

Я перевела погляд. В ангарі, прив’язаний до стільця, сидів чоловік. Його голова була опущена, руки міцно зв’язані, а на обличчі — кілька свіжих синців.

— Він не говорить, — спокійно додав Олег.

Я глянула на них.

— Він ще не говорив зі мною.

Я повільно зайшла в ангар. Кроки луною розносилися по приміщенню. Чоловік підняв голову, очі звузилися.

— Хто ти така?

— Та, хто поставить крапку у твоєму цирку.

Він фиркнув, і я дістала пістолет. Важкий, холодний у руці.

— Ти думаєш, що я боюся?

— Я думаю, що ти розумний.

Він стиснув губи.

— Куди полетів літак?

Тиша.

Я підійшла ближче, опустивши пістолет до його коліна.

— Наступне питання буде зайвим, — попередила я.

Він здригнувся.

— Єгипет.

— Що на борту?

— Золото.

Мене прошило холодом.

— Скільки?

— Триста тисяч кілограмів.

Олег тихо свиснув.

Я глянула на нього, потім знову на чоловіка.

— Хто наказав?

Він стиснув щелепи.

— Хто наказав?!

Тиша.

Я натиснула на курок.

Пролунав глухий клац, але замість пулі з дула вирвалося маленьке полум’я.

Запальничка.

Олег і Ігор застигли.

Я посміхнулася.

— Тепер говори.

Чоловік дивився на мене широко розплющеними очима.

Гра тільки починалася.

Чоловік здригнувся, коли зрозумів, що я просто розіграла його. Але страх уже в'ївся в його очі.

— Ви… ви ненормальна, — пробурмотів він, намагаючись відвернутися.

Я опустила запальничку, сховала її назад у кишеню і присіла навпроти.

— А тепер слухай мене уважно. Я вже знаю, куди полетів літак і що було на борту. Тепер мені потрібні імена.

Він насупився, наче вагаючись. Я дала йому секунду на роздуми, а потім знову взялася за пістолет.

— Стривай! — Він різко вдихнув. — Я не знаю всіх!

— Кажи, що знаєш.

Його погляд забігав.

— Є… є один чоловік. Всі його бояться. Я ніколи не бачив його обличчя, але…

— Але що? — холодно кинула я.

— Вони звуть його "Барс".

Я завмерла.

Барс.

Золотий Барс.

Кров прилила до голови. Тиск у скронях став нестерпним. П’ять років мовчання — і раптом він знову спливає в цій історії?

— Прізвище, — прошипіла я.

— Я не знаю! Клянусь!

Його голос затремтів.

Я вдихнула глибше, намагаючись приборкати хвилю злості.

— І що він зробив?

— Він керував угодою. Без нього цей рейс не відбувся б.

Я повільно підвелася. Олег і Ігор мовчали, але їхні погляди були промовистими.

Золотий Барс. Це не просто шахрай, це гравець іншого рівня.

Я відступила від чоловіка, знизала плечима.

— Ну що ж, ти був корисний.

Він проковтнув клубок у горлі.

— Я… я можу йти?

Я скосила на нього погляд і розтягнула губи в холодній усмішці.

— Не так швидко.

Олег вийшов уперед, схопив його за комір і ривком підняв на ноги.

— Ми ще перевіримо твої слова, — сухо кинув він.

Я розвернулася і вийшла з ангару. Нічне повітря вдарило в обличчя, але не освіжило. У голові дзвеніло одне єдине ім'я.

Барс.

Я витягнула телефон і набрала Лію.

— Єва?

— Нам потрібно поговорити.

Вона затримала подих.

— Про що?

— Про Барса, Золотого Барса. Я вже їду. Йдіть додому і чекай мене в чотириста першій.

Я стиснула телефон у руці, вдивляючись у темряву.

Якщо Барс знову в грі… Це буде зовсім інша історія.