Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Квартира пахла кавою та цитрусовим гелем для душі. Я саме витирала волосся рушником, коли пролунав дзвінок у двері. Відчинила, очікуючи побачити кого завгодно—кур'єра з їжею, сусідку, навіть когось із знайомих, але точно не молодого хлопця у чорному піджаку, що тримав у руках величезний букет рожевих півоній.

— Єва Анісімова? — ввічливо запитав він, тримаючи квіти обережно, ніби вони коштували ціле багатство.

Я мовчки глянула на нього, потім на букет. Серце неприємно стиснулося.

— Від кого?

— Відправник побажав залишитися анонімним, але передав, що ви зрозумієте, — посміхнувся кур’єр, явно не підозрюючи, що стоїть на порозі до справжньої драми.

Я, звісно, ​​зрозуміла. Надто добре.

Лев.

Холодок пробігся по шкірі, залишаючи після себе роздратування. Я вже давно навчилася розпізнавати його жести—від подарунків до провокацій, і ці квіти були одним із таких дешевих маневрів. Ніби він справді думав, що після всього я зрадію півоніям.

— Дякую, — буркнула я, взяла букет і зачинила двері.

Поставила квіти на кухонний стіл, подивилася на них. Пишні, ароматні, надто ідеальні, ніби з картинки. Я стояла, склавши руки на грудях, і не могла придумати, що з ними робити. Кидати на підлогу і топтати було б занадто театрально, спалювати—непрактично, а просто поставити у вазу? В жодному разі.

Роня висунула голову з кімнати.

— О, нічого собі, хто це тут у нас романтик? — Вона підскочила до столу, скривившись. — Фу, це від Лева?

— Ага, — я стиснула губи.

— І що ти з ними робиш?

— Думаю, як утилізувати, — відповіла я, а потім взяла букет і, не вагаючись, вкинула його в смітник.

Роня ошелешено витріщилася на мене, потім склала руки на грудях, ніби щось зважуючи у думках. Потім різко схопила букет, висмикнула його зі смітника і рішуче рушила до балкона.

— Що ти робиш? — здивувалася я, ідучи за нею.

— Що треба, — огризнулася вона, рвучко відчинила балконні двері, нахилилася через перила і з усієї сили жбурнула букет вниз.

— Роня!

— Навіть не мрій! — закричала вона слідом, з викликом дивлячись вниз. — Ти ніколи не будеш мені батьком!

Я підійшла ближче і подивилася вниз. Лев стояв біля під'їзду, вдягнений у свій звичайний дорогий костюм, з ідеальною зачіскою і звичною впевненістю у собі. Півонії розсипалися біля його ніг, пелюстки хаотично розлетілися по тротуару.

Він підняв голову. Очі його з темного перетворилися на чорні провали, але губи залишилися спокійними, навіть з легкою тінню посмішки.

Я не дала йому шансу заговорити—рішуче зачинила балконні двері і потягнула Роню назад до кімнати.

— Ну ти і викинула номер, — хмикнула я, кидаючи на її погляд.

— Ти теж, — не відставала вона, підморгуючи мене. — І взагалі, це ж ти перша запустила їх у смітник. Я просто зробила це видовищніше.

Я лише зітхнула і пішла заварювати собі каву.

Це був початок дня. І вже тоді я знала, що спокою сьогодні точно не буде.

Роня стояла посеред кімнати, вперши руки в боки, і нервово розгойдувалася з п'яти на носок. Очі її палали злістю, щоки спалахнули, а губи скривилися у виразі глибокого невдоволення.

— Ну от скажи, що він собі взагалі думає? — роздратовано заговорила вона, махнувши рукою в бік балкона. — Півонії, серйозно? Що він хоче цим показати? Що він весь такий турботливий, ніжний?

Я мовчки сьорбнула каву, відчуваючи, як гаряча рідина обпікає горло, і тільки кивнула.

— Він думає, що якщо надішле букетик, то його минуле просто зітреться? — продовжувала Роня, починаючи ходити туди-сюди по кімнаті. —  Та хай йому грець!

— Угу, — погодилась я, спостерігаючи, як вона різко розвертається і нервово залазить на диван, підтягуючи ноги під себе.

— І він ще сподівається... що ти його пробачиш? — її очі блиснули обуреням.

Я зітхнула і, поставивши чашку на стіл, теж сила поряд.

— Я навіть не розглядаю цей варіант, — відповіла, розгладжуючи складку на своїх джинсах. — Лев звик, що може те брати, що йому хочеться. Але не цього разу.

— Чесно, я б йому по обличчю заїхала, — пробурмотіла вона, схрестивши руки на грудях.

— Це ти добре придумала, — я не втрималась від посмішки.

— От і все, не говоримо більше про нього, — рішуче заявила Роня, труснувши головою, ніби стряхаючи від себе неприємні думки. — Краще скажи, що там з відпусткою?

Я перевела погляд на неї, вдячна за зміну теми.

— Думаю, поїхати на море. Ти як?

Роня митьєво засяяла, її темні очі наповнилися захопленням.

— А то! Ми заслужили відпочинок! Пісок, сонце, коктейлі... Боже, так, я за!

— Тоді ще треба когось кликати, щоб було веселіше, — замислилася я, потягнувшись за телефоном.

— Лія?

— Звісно. Але ще я думаю про Терра-6.

Роня скривилася.

— Вони ще ті зануди.

Я лише хитро посміхнулася, набираючи номер.

— Не скажи. Думаю, ти зміниш свою думку.

Терра-6. Назва, що звучала, як кодове позначення секретного загону. Коли їх було шестеро. Тепер залишилося лише троє — Маша, Шпак і Влад. Вони продовжували служити, продовжували тренувати нове покоління, залишаючись вірними своїм принципам і імені, яке колись об’єднало їх у єдину команду.

Я не раз чула про них в новинах, досі ходили легенди про їхню службу. Терра-6 завжди відрізнялися від інших підрозділів. Вони були не просто солдатами, а й професіоналами, яких готували на найвищому рівні. Їх навчили бути непомітними, швидкими, смертоносними. Але не лише це вирізняло їх серед інших. Вони були сім'єю.

Маша — холодний розум команди. Вона мала аналітичний склад розуму, який міг передбачити дії ворога на кілька кроків вперед. З першого погляду — жінка з крижаними очима і жорстким характером, але під цією бронею ховалося серце, яке ніколи не залишало своїх. Вона могла вичитати когось до напівсмерті за дурну помилку, але якщо хтось із її людей потрапляв у біду — вона спочатку приходила його витягати, не задумуючись про ризик.