Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Я бігла, не розбираючи дороги. Мокра багнюка ковзала під ногами, а вітер різав обличчя. Сльози застилали очі, але я не зупинялася. Десь позаду чувся його голос, але я гнала від себе ці звуки.  
"Не плач."  "Будь сильною."  "Не підводь нас."  "Завжди думай головою, а не серцем."  
Голоси батьків не замовкали в моїй голові, навіть тепер, коли їх вже давно немає. Вони ніби жили всередині мене, як привиди, що не дозволяли вдихнути на повні груди.  
Я ненавиділа їх за це. Ненавиділа за те, що вони все вирішили за мене — де вчитися, як поводитися, з ким дружити. За те, що їх не стало так раптово, залишивши мене одну, без права на помилку. Вони ж так і не навчили мене жити без них.  
Сльози душили, я не могла дихати.  
— Карино, зупинись! — його голос знову прорізав простір. Я прискорилася, але він догнав мене за кілька кроків. Схопив за руку, м'яко, але міцно. Я зірвалася, вириваючись, але він не відпускав.  
— Досить... — сказав тихо, спокійно.  
— Пусти мене! — зірвалося в мене крізь сльози. — Іди геть! Я не просила тебе...  
— Я знаю, — він подивився мені прямо в очі. — Але ти сама не знаєш, чого хочеш.  
Я опустила голову. Він мав рацію, і від цього було ще болючіше.  
Я не пручалася, коли він повів мене до машини. Дверцята тихо клацнули, і я сіла, обхопивши коліна руками.  
Машина рушила. 
Всю дорогу я мовчала, вдивляючись у вогні вітрин, що пропливали за вікном. Хотілося кричати, але горло стискало залізним обручем.  
"Не виставляй емоції напоказ."  "Стисни зуби і йди далі."  "Життя — це боротьба, а не розвага."  
Арсен нічого не казав. Лише зрідка кидав на мене короткі погляди. В його мовчанні не було осуду. Тільки терпіння. І це, чомусь, злило мене ще більше.  
Авто зупинилося біля мого будинку.  
— Дякую... — видихнула я.  
— За що?  
Я не знала. За те, що догнав? За те, що не залишив одну? За те, що змусив викричати власні придушенні почуття?  
Він вийшов, обійшов машину і відчинив дверцята з мого боку. Мовчки провів до під'їзду.  
— Іди відпочивай, — тихо сказав він біля дверей. — Поплач. Розберися зі своїми демонами. Я не твій рятівник... але я поруч.  
Я кивнула, не підіймаючи очей.  
Він постояв кілька секунд, ніби чекав, чи скажу я щось. А потім просто пішов, не озираючись.  
Я стояла в темному під'їзді, притискаючи долоні до обличчя.  
Вперше за багато років я дозволила собі плакати по-справжньому. Без сорому. Без страху. Просто тому, що більше не могла тримати все всередині. 

________

Наступного ранку я прийшла на роботу, як завжди — за кілька хвилин до початку. Кабінет зустрів мене тим самим байдужим холодом: сіро-бежеві стіни, запах кави і дешевих парфумів, тихий гул комп'ютерів.  
Ніби нічого не змінилося. Але я відчувала, що змінилася сама.  
Настя і Олена сиділи біля вікна, пили чай з пластикових стаканів і жваво обговорювали якийсь фільм. Настя жестикулювала руками, як завжди, коли хотіла переконати когось у своїй правоті.  
— Ну я ж кажу, він не міг її покохати! Він її просто використав... 
— Не знаю... — задумливо протягнула Олена. — Він дивився на неї якось... особливо. Там була пристрасть.  
Я пройшла повз, не втручаючись.  
— Карин, а ти що думаєш? — Настя нахилилася вперед, скрививши губи у єхидній усмішці. — Тобі хто більше подобається — погані хлопчики чи правильні?  
Від цього запитання мене обдало жаром. В очах майнув Арсен — його важкий погляд, сильні руки, якими він затискав мої зап'ястя... Я стиснула пальці на папці з документами.  
— Не знаю, — відрізала я і швидко сіла за комп'ютер.  
Вони ще щось перешіптувалися, але я вже не слухала. Всередині мене все пульсувало глухим болем. Я ненавиділа такі розмови. Ненавиділа, що мене це зачіпає.  
"Не показуй емоцій."  "Не влазь у конфлікти."  "Будь ввічливою."  
Голоси батьків лунали в голові, як заїжджена платівка.  
Але сьогодні щось зламалося.  
— Карино... — пролунав уїдливий голос Тетяни Савчук, начальниці відділу. — Я ж казала, що звіт має бути у мене на столі до ранку. Але що з тебе взяти... 
Раніше я б лише кивнула і вибачилася. Але в цей момент у грудях щось сіпнулося. Я підвела очі.  
— Звіт буде у вас через десять хвилин, — відповіла я рівним голосом. — Але якщо вам хочеться когось принизити, шукайте іншу жертву.  
У кабінеті запала тиша. Настя й Олена синхронно втупилися в мене, ніби вперше побачили.  
Савчук піджала губи, але нічого не сказала.  

Я знову опустила погляд у монітор. Руки трохи тремтіли, але я відчувала, як всередині наростає глуха злість. Злість на всіх — на батьків, на Тетяну, на себе.  
Особливо на себе.  
Все життя я дозволяла, щоб мене хтось вів за руку. Дозволяла, щоб вирішували, що мені робити, ким бути, як жити. Батьки казали, що так правильно. Що вони краще знають.  
Але коли вони загинули, я залишилася одна — налякана, розгублена, ніби дитина, яку викинули посеред натовпу.  
Я продала будинок, в якому виросла. Тітка допомогла оформити документи, підказала, як краще вкласти гроші.  
Кав'ярня тоді здавалася гарною ідеєю. Теплою, затишною. Але я не розуміла, що власна справа — це не просто гарні чашечки з кавою і милі десерти.  
Це стрес, постійний страх, що клієнти не прийдуть. Це підрядники, які зривали строки. Це оренда, податки, невиплачені зарплати...  
Через рік я вже сиділа по вуха в кредитах і не могла спати ночами від паніки.  
Я закрила кав'ярню, як тільки банк забрав останнє обладнання. Всього шість місяців і я залишилася і без батьківської квартири і без бізнесу.  
І кожен день, кожна хвилина тут нагадували мені про те, ким я стала.  
Лузеркою.  
Як Арсен у школі.  
Я стискала зуби, друкуючи звіт, а сльози обпікали очі. Але я більше не дозволю собі плакати.  
Я віддам ці кляті борги. А потім піду. Назавжди.  
І ніхто більше не змусить мене жити чужим життям.