Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Вечір затягнувся. Сірі стіни офісу встигли пропахнути кавою і втомою. Люди потроху розходилися, а я дописувала звіт, ніби автомат. Голова гуділа, але я вперто не хотіла залишати роботу. Тут хоча б не треба було думати про себе і життя. 

Коли я вийшла на вулицю, вже починало сутеніти. Осінній вітер пронизував тонку куртку, ніби нагадував, що скоро знову зима. 
Арсен стояв біля чорного автомобіля, сперся ліктем на дах і курив. Його обличчя освітлювалося тьмяним світлом ліхтаря, а в погляді читалося те саме — холодна впевненість, ніби нічого не сталося. 
— Підвезти? 
Я лише зупинилася на мить, але швидко відвела очі. 
— Не треба. Прогуляюся. 
Голос звучав рівно, байдуже. Арсен лише знизав плечима. 
— Як хочеш. 
Він знову затягнувся і відвернувся, ніби мені взагалі здалося, що він щось пропонував. 
Я пішла геть, намагаючись тримати рівний крок, але всередині мене щось стискалося. Його байдужість тільки роздирала мене ще більше. Я ж сама хотіла, щоб він залишив мене в спокої... то чому зараз так боляче? 
Думки плуталися. У голові крутилися обривки спогадів. 
У школі я була зовсім іншою. Щасливою? Мабуть, так. 
Батьки тоді теж намагалися контролювати кожен мій крок. Але я вміла обманювати їх очікування. Поки вони на своїх роботах думали, що я читаю підручники або вишиваю хрестиком, я збиралася з подругами у дворі, слухала музику в навушниках, сміялася так, що боліли щоки. 
Навчання давалося важко. Кожна четвірка виборювалася потом і сльозами, а по пятірки іноді приходили батьки у школу. Я не круглою відміннецею, більшість пятірок належале не мені, а батькам, і я не була талановитою. Просто звичайною дівчинкою. Але тоді мене мало що хвилювало. Бо поруч були подруги — весела Лариска, яка могла за дві хвилини вигадати кумедну плітку про будь-кого в школі. Мила Юлька, яка записувала наші розмови у свій рожевий блокнот. І ще десятки знайомих, з якими можна було годинами базікати у дворі. І хлопці... 
Я завжди була в центрі уваги. Шанувальники дарували жуйки "Love Is...", писали записки з дурними віршиками, чекали під під'їздом. Мене це розважало. Давало відчуття значущості. 
А зараз... нікого. 
Лише Віка і Лєра, з якими ми збиралися час від часу. 
 
Я відчувала самотність і нескінченний сором за те, що я дозволила батькам зробити з мене слухняну ляльку. 
Я зупинилася біля темної автобусної зупинки. Вітер дмухнув сильніше, загнавши під куртку холод. Хотілося сісти просто тут, закрити обличчя руками і розридатися. 
Але я не могла. Не тепер. 
Треба було жити далі. Віддати борги. Розібратися з собою. 

Я дивилася на тріщини на асфальті і раптом згадала слова Арсена — про те, як він кричав після школи, щоб викинути з себе відчуття лузера. 
Я теж лузерка. Але я не могла кричати. У мене не було на це права. Адже хороші дівчатка не кричать, правда? Замість крику я мовчки ковтала сльози, які підступали до горла. 
Забитий битком автобус під'їхав, але я не сіла. Просто стояла, поки він не поїхав далі. 
Поки я не залишилася одна у темряві. 

______
 
Я ледве переставляла ноги, коли нарешті звернула у свій двір. Тіло гуділо від втоми, наче я несла на собі увесь день, складений з образ самотності й важких думок. Асфальт під ногами здавалося м’яким, як болото, а кожен крок відгукувався болем у литках. 
Вдень ці дворики здавалися такими звичайними — бабусі з лавочками, діти з самокатами... А зараз, коли темрява затягнула їх в себе, все було іншим. Тіні від дерев тягнулися довгими лапами по потрісканому асфальту. Ліхтарі блимали і від того ставало ще моторошніше. 
Я подумала, що треба було таки сісти в автобус. Або хоча б взяти таксі. 
— Привіт, красуне, — раптом пролунало позаду. 
Я здригнулася. Серце закалатало в грудях, ніби знову той вечір посеред поля, коли Арсен змушував мене кричати. Але це був не він. 
Двоє. Один з цигаркою в зубах, другий — трохи нижчий, з капюшоном на голові. Обоє підступали ближче, ніби чекали моєї реакції. 
— Чому мовчиш? Може язика проковтнула? 
Я пришвидшила крок, намагаючись зробити вигляд, що не чую. Головне — не дивитися в очі, не роздратувати. 
— Куди така гарна поспішає? — продовжував той, що в капюшоні, вже зовсім близько. 
Здавалося, що ноги ось-ось підкосяться і я гепнусь на землю. Від страху серце гупало так, що я боялася, аби вони не почули. 
"Не зупиняйся... Йди далі..." 
— Чуєш, коли тебе питають — відповідай, — гаркнув другий, і його рука торкнулася мого плеча. 
Я сіпнулася, відскочила вбік, але той схопив мене за лікоть. Тепла, волога долоня вп’ялася в руку, ніби кліщ. 
— Пусти мене! — вирвалося з мене сиплим, зірваним голосом. 
Він засміявся — низько, гидко. 
— О, а вона ще й гаряча! 
Сльози підступили до горла. Вся моя відвага, всі плани почати нове життя, добре працювати — все зникло в одну мить. Я знову стала маленькою дівчинкою. 
— Відпустіть мене... будь ласка... 
Сміх тільки голосніше. 
Я озирнулася. Двір пустий. Ніхто не вигляне з вікон. Ніхто не почує. 
"Боже... Не треба... Тільки не це..." 
Я вже майже змирилася, що зараз все станеться... 
Аж раптом пролунав звук гальм. Різкий, пронизливий. 
— Карина! 
Цей голос я впізнала б навіть серед сотні інших. 
Арсен. 
Чоловіки відскочили, ніби їх обдало окропом. 
— Ти чого сюди приперся? — пробурмотів один з них. 
Арсен навіть не глянув на них. Він підбіг до мене, схопив за руку і міцно притиснув до себе. Його пальці тремтіли. 
— Ти що, божевільна?! Чому пішки? 
Я не могла нічого сказати. Мовчки вчепилася в нього, як у рятівний круг. 
— Відвали, герой, — фиркнув один із тих. 
Арсен повільно повернувся до них. 
— Забирайтеся звідси, поки я вас не закопав. 
Голос спокійний, навіть трохи втомлений. Але в очах... В очах щось таке, що я сама злякалася. 
Чоловіки переглянулися і тихо зникли в темряві. 
— Ходімо, — тихо сказав Арсен, ніби нічого не сталося. 
Я не пручалася. 
У машині сиділа, закутавшись у його куртку, а він мовчки вів машину. В салоні пахло кавою, тютюном і чимось ще — його запахом, таким теплим і чомусь... рідним. 
— Як ти тут опинився? — прошепотіла я. 
— Їхав слідом. Знав, що тобі треба подихати наодинці, але... чомусь не міг залишити. 
Я дивилася у вікно, але бачила тільки своє відображення — бліде, з заплаканими очима. І поруч нього — його. 
Вперше за багато років мені не хотілося бути сильною. 
Мені хотілося просто, щоб хтось залишився поруч. 
Хоча б ненадовго.