Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Читаю лекції.

— Що?

— Я читаю курс лекцій з фізики, як роблю щороку цього місяця. Це мій… Чому це ви смієтесь? — запитав він, побачивши, як вона полегшено хихоче, ніби з чогось геть іншого, не пов’язаного з його словами, а потім, перш ніж Даґні відповіла, він неочікувано всміхнувся, ніби вгадавши відповідь. Цієї миті Даґні побачила в його усмішці щось особисте, мало не зухвалу інтимність — на противагу тій спокійній та особистій буденній манері, з якою Ґолт продовжував говорити.

— Ви ж знаєте, що цього місяця ми обмінюємося досвідом, пов’язаним із нашими справжніми професіями. Річард Гейлі даватиме концерти, Кей Ладлоу гратиме у двох п’єсах, написаних авторами, які не творять для зовнішнього світу, а я читаю лекції, звітуючи про роботу протягом минулого року.

— Безкоштовні лекції?

— Звісно, ні. Десять доларів з особи за курс.

— Я хотіла б послухати.

Він похитав головою.

— Ні. Вам дозволять відвідувати концерти, п’єси, будь-яку презентацію, що дасть вам насолоду, але не мої лекції чи демонстрації будь-яких ідей на продаж, які ви зможете винести з цієї долини. Крім того, мої клієнти — чи то пак, студенти — це ті, хто має практичні причини слухати мій курс: Двайт Сандерс, Лоуренс Гаммонд, Дік МакНамара, Оуен Келлоґ, ще кілька. Цього року я додав одного новачка: Квентіна Деніелза.

— Справді? — запитала вона з ноткою ревнощів. — Як він може дозволити собі щось таке дороге?

— У кредит. Я створив для нього план погодинної оплати. Він на це заслуговує.

— Де ви читаєте лекції?

— В ангарі, на фермі Двайта Сандерса.

— А де працюєте протягом року?

— У своїй лабораторії.

— Де ж ваша лабораторія? Тут, у долині? — обережно поцікавилась Даґні.

Він витримав її погляд, дозволивши зрозуміти, що він здивований і знає причину її запитання, і аж тоді відповів:

— Ні.

— Ви жили в зовнішньому світі протягом усіх цих дванадцяти років?

— Так.

— І ви… — ця думка видалась нестерпною. — Ви маєте якусь посаду, як усі решта?

— Так.

Радість у його очах, здавалося, увиразнює якесь особливе значення.

— Тільки не кажіть, що ви другий помічник бухгалтера!

— Ні.

— Тоді ким ви працюєте?

— Я обіймаю ту посаду, що її бажає для мене світ.

— Де?

Він похитав головою.

— Ні, міс Таґґарт. Якщо ви захочете покинути цю долину, то це — одна з тих речей, що вам їх не можна знати.

Він знову всміхнувся — так само нахабно й інтимно, — даючи зрозуміти, що усвідомлює всю загрозу, приховану в цій відповіді, як і те, що ця відповідь означає для Даґні, й звівся з-за столу.

Коли Ґолт пішов, Даґні відчула, що перебіг часу — це якась гнітюча вага у застиглій атмосфері цього дому, схожа на нерухому, напівтверду масу, що поволі сповзає у ще дужче сповільнення темпу, і цей темп неможливо було виміряти, щоб довідатися, хвилини минули вже чи години. Вона напівлежала, витягнувшись у м’якому кріслі посеред вітальні, підім’ята тією важкою, байдужою втомою — не через бажання лінуватись, а радше через нереалізоване бажання виявити таємну жорстокість, якої не може задовольнити жодна дрібніша дія.

Особливе задоволення, пережите Даґні, — коли вона спостерігала, як Ґолт їсть приготовану нею їжу. Так думала вона, поки нерухомо лежала з заплющеними очима, а її думка, як і час, поволі перетинала якийсь затуманений простір. Це задоволення, породжене знанням: вона — причина отриманої ним чуттєвої насолоди; бодай один різновид задоволення, пережитого його тілом, походить від неї.

Існує причина, думала Даґні, чому жінка прагне готувати для чоловіка… О, не через повсякденний обов’язок, а задля рідкісного й особливого обряду, що символізує… але що зробили з цим обрядом проповідники жіночих обов’язків?.. Вихолощену виставу про нудотну працю, що вважається справжньою чеснотою жінки. Тим часом те, що надало цій діяльності сенсу і стало її мотивом, перетворили на сороміцький гріх… Бабратися в лої, парі та в слизькій шкаралущі на смердючій кухні — це духовна річ, акт дотримання морального обов’язку. Натомість зустріч двох тіл у спальні вважається фізичним приниженням, потуранням тваринним інстинктам, актом, позбавленим слави, сенсу чи величі духу.

Даґні різко зірвалася на ноги. Вона не хотіла думати про зовнішній світ чи його моральний кодекс. Але знала, що не це її хвилює. І їй не хотілося міркувати про те, що й далі вперто продовжував нав’язувати їй мозок, до чого вона поверталася в думках мимовільно…

Вона перетнула кімнату, відчуваючи ненависть до потворної, смиканої, неконтрольованої розхристаності своїх рухів. Даґні роздирала потреба дозволити рухам пробитися крізь застиглість і розуміння того, що це не той спосіб визволення, якого їй праглося. Вона закурювала, створюючи короткочасну ілюзію осмисленої діяльності, й відразу ж гасила цигарки, втомлено відчуваючи несмак від такої підміни. Даґні дивилася на кімнату, наче невгамовний жебрак, який прагне знайти у фізичних об’єктах якусь мотивацію, бажаючи вигадати заняття, щось почистити, залатати, відполірувати, — і розуміла водночас, що жодне з завдань не варте її зусиль. Коли все видається не вартим зусиль, промовив якийсь суворий голос в її мозку, — це щит, що ховає бажання, яке надто багато коштує. Чого ти хочеш?

Вона вихопила сірника, люто піднесла полум’я до кінчика сигарети, що, незапалена, звисала з її рота. Чого ти хочеш? — повторив суворий, мов у судді, голос. Хочу, щоб він повернувся! — безмовно відповіла вона внутрішньому скаржникові. Так людина кидала б кістку чудовиську, сподіваючись відволікти його і завадити накинутися на інших людей.

«Хочу, щоб він повернувся», — м’яко повторила вона, відповідаючи на обвинувачення, начебто для аж такої великої нетерплячки немає підстав. «Хочу, щоб він повернувся», — благально мовила вона, відповідаючи на холодне нагадування, що її відповідь не переконала суддю. «Хочу, щоб він повернувся!» — зухвало вигукнула, намагаючись не викинути з цього речення жодного слова, що слугувало захистом.

Голова Даґні виснажено хилилася: здавалось, вона пережила бійку. Сигарета в її пальцях згоріла на якихось півтора сантиметри. Даґні загасила її і знову впала у крісло.

Я нічого не уникаю, думала вона. Я нічого не уникаю, я просто не бачу можливості для жодної відповіді. «Те, чого ти хочеш, — сказав голос, поки Даґні брела крізь дедалі густіший туман, — можеш спокійно взяти, але якщо твоєму прийняттю і твоїм переконанням бракує абсолютності, — це зрада всього…» — «То нехай прокляне мене, — подумала вона, тимчасом як голос загубився десь у тумані й не чув її, — нехай прокляне