Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А" автора Айн Ренд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 196
Перейти на сторінку:
мене завтра… Я хочу його… повернення…» Відповіді Даґні не почула, бо її голова м’яко впала на спинку крісла. Вона заснула.

Розплющивши очі, Даґні побачила його за метр від себе, він дивився на неї згори вниз. Здавалося, це вже триває довго.

Вона побачила його обличчя, чітко й цілісно, і негайно зрозуміла, що з ним коїться: те саме, з чим вона боролася протягом останніх годин. Даґні побачила це і не здивувалася, оскільки не вигадала ще жодної причини для подиву.

— Саме такий ви мали вигляд, — м’яко мовив він, — коли засинали у себе в офісі.

Даґні зрозуміла: він теж не цілком усвідомлював, чи варто їй це чути. Те, як він це вимовив, свідчило про те, як часто він думав про це і з якої причини.

— У вас такий вигляд, ніби прокинетесь у світі, де нічого не треба буде приховувати і немає чого боятися, — Даґні осяяла усмішка, але вона зрозуміла це, коли остаточно усвідомила, що обоє вони не сплять.

Тихо і твердо Ґолт додав:

— Але тут — це правда.

Її першою емоцією після повернення до реальності було відчуття сили. Вона плинно і неквапливо випросталася, сповнена впевненості, відчуваючи перетікання руху від м’яза до м’яза по всьому тілу. Повільні інтонації, буденна зацікавленість, тон, який свідчив, що всі наслідки враховано, надали її голосові легкого презирства:

— Звідки ви знаєте, який вигляд я мала… у своєму офісі?

— Я ж казав, що спостерігав за вами впродовж багатьох років.

— Як ви могли так пильно за мною стежити? Звідкіля?

— Зараз я вам не відповім, — просто і без жодного виклику сказав він.

Її плечі трохи відхилилися назад, вона замовкла, а потім проказала низьким і захриплим голосом (у словах вчувалося радісне торжество):

— Коли ви побачили мене вперше?

— Десять років тому, — відповів він, дивлячись просто на неї, даючи зрозуміти, що відповідає на повний, не озвучений підтекст цього запитання.

— Де? — слова прозвучали майже як команда.

Він завагався, а потім вона побачила легку усмішку, що торкнулася лише його губ, але не очей, усмішку споглядання, сповнену туги, гіркоти, гордості — власність, надбана нестерпною ціною. Його погляд, здавалося, зосередився не на ній, а на дівчині з того часу.

— У тунелі «Терміналу Таґґарта», — відповів він.

Раптом Даґні усвідомила, в якій позі сидить: лопатками вона зслизнула додолу спинкою крісла, безтурботно розкинувшись, напівлежачи, випроставши одну ногу, у своїй чітко викроєній прозорій блузі та широкій селянській спідниці, вручну пофарбованій у найдикіші кольори, в тонких панчохах і черевичках на високих підборах, — вона не скидалася на директора залізниці; ця думка наздогнала її у відповідь на його погляд, що помічав навіть недосяжне; а схожа вона була саме на ту жінку, роль якої зараз виконувала: на його служницю. Тієї ж миті, коли посилився блиск його темно-зелених очей і розвіялася вуаль віддаленості, Даґні зрозуміла, що образ минулого зник і тепер Ґолт бачить перед собою її, реальну.

Вона нахабно зазирнула йому в очі — Даґні усміхалася, хоч жоден м’яз на її обличчі не поворухнувся.

Він відвернувся, перетнув кімнату, і кроки його були такі ж виразні, як і голос. Даґні знала, що він хоче піти геть, як завжди робив це, повертаючись додому, ніколи не залишаючись довше, ніж для того, щоб побажати добраніч. Вона спостерігала за боротьбою, що в ньому відбувалася, хоч й не могла зрозуміти достеменно, чи ця боротьба виявлялася в кроках, спрямованих спершу в одному напрямку, який раптом змінювався, чи в упевненості, що її тіло стало інструментом для безпосереднього сприйняття його тіла, екраном, на якому відображались і рухи, і мотивація. Єдине, що вона знала напевно: Ґолт, який ніколи не починав і не програвав битви проти самого себе, не мав сили покинути цієї кімнати.

У його поведінці не було й натяку на якийсь надрив. Ґолт зняв піджак, залишившись у сорочці, і сів біля вікна з протилежного боку кімнати, обличчям до Даґні. Але сів на бильце крісла — і не йдучи геть, і не залишаючись.

Даґні відчула легковажне, вільне, майже фривольне торжество, розуміючи, що їй вдається утримувати його так надійно, ніби вона робить це фізично. Протягом короткої миті, витримувати яку було не так уже й просто, такий спосіб контакту цілком задовольняв її.

Але майже одразу вона відчула раптовий шок, що повністю засліпив її; всередині щось кричало і вибухало, і вона, ошелешена, намагалася намацати причину. Ґолт трохи перехилився на один бік, це спричинила його поза: видовжена лінія, що йшла від плеча до вигину талії, стегон, уздовж ніг. Вона відвела погляд, намагаючись не показати, що вся тремтить, — і облишила навіть думати про тріумф і про те, хто тут над ким має владу.

— Відтоді я бачив вас багато разів, — мовив він тихо, впевнено, може, трохи повільніше, ніж говорив зазвичай, так, ніби міг контролювати все, крім своєї потреби говорити.

— Де ви мене бачили?

— У багатьох місцях.

— Але ви робили все, щоб я вас не помітила? — Даґні знала, що такого обличчя, як у нього, вона не змогла б не помітити.

— Так.

— Чому? Ви боялися?

— Так.

Він сказав це так просто, що Даґні не відразу зрозуміла: він знав, що означає для неї його особа.

— А ви знали, хто я, коли вперше мене побачили?

— Так. Мій передостанній найбільший ворог.

— Що? — такого вона не очікувала. І трохи тихіше, додала:

— А хто найбільший?

— Доктор Роберт Стадлер.

— Ви класифікували мене так само, як його?

— Ні. Він мій свідомий ворог. Людина, яка продала свою душу. Його ми навіть не маємо наміру навертати. А ви — ви одна з нас. Я знав це задовго до того, як уперше вас побачив. Знав також і те, що ви приєднаєтесь до нас остання і що вас буде найскладніше долучити.

— Хто вам таке сказав?

— Франциско.

Даґні вичекала трохи і запитала:

— Що саме він сказав?

— Сказав, що серед усіх імен у нашому списку, вас навернути буде найскладніше. Тоді я почув про вас уперше. Саме Франциско додав вас до переліку. Він сказав, що ви — єдина надія і майбутнє «Таґґарт Трансконтиненталь», що ви будете довго нам протистояти, відчайдушно боротиметеся за свою залізницю, оскільки ви неймовірно витривала, хоробра і зосереджена на своїй роботі.

Ґолт подивився на неї:

— Більше Франциско не сказав нічого. Він говорив про вас так, ніби про один із

1 ... 32 33 34 ... 196
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"