Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

Так закінчився того ранку поєдинок Антоніо з Луїсом Мігелем. Для тих, хто був присутній на кориді в Більбао, справжнього суперництва між ними вже не існувало. Питання було вирішене. Воно могло поновитися, але чисто формально. На папері, чи задля грошей, чи щоб привабити публіку в латиноамериканських країнах. Але не було більше питання про перевагу для тих, хто бачив їх на арені, а надто для тих, хто бачив Антоніо в Більбао. Зрозуміло, можна було допустити, що Антоніо перевершив Луїса Мігеля в Більбао лише тому, що у Мігеля боліла нога. Можна було навіть нажити гроші на цьому припущенні. Але повторити випробування перед справжньою публікою, на іспанській арені, де будуть справжні бики зі справжніми рогами, було б не так небезпечно, і я дуже зрадів, коли з операційної повідомили, що, хоча Луїс Мігель поранений тяжко, ріг, як і минулого разу, не зачепив внутрішніх органів.

Не важливо, скільки бичачих вух взагалі дісталося Антоніо. За три дні бою в Більбао він дістав сім. У місті з захопленішою публікою його нагородили б усім, що тільки можна відрізати в бика. Важливо було те, що він створив. Ніхто з матадорів ще не створював стільки за одну ферію в місті, де найвишуканіша в Іспанії публіка, а під його ресібієндо, що завершило останню того дня фаену, ні з чим незрівнянну, бо вона ні на чию іншу не скидалася ні в минулому, ні в теперішньому, міг би підписатися сам Педро Ромеро.

Того ж вечора, як тільки Антоніо перевдягнувся, ми поїхали провідати Луїса Мігеля. Машину вів Антоніо. Він усе ще був під враженням бою, і ми говорили про його роботу і в номері готелю, і сидячи в машині.

— Звідки ти знав, що в нього вистачить пороху кинутися вдруге і втретє?

— Просто знав, — відповів він. — Звідки взагалі що-небудь знаєш?

— Але як ти міг це побачити?

— Я дуже добре вивчив його.

— Вуха?

— Не тільки вуха — все. Я тебе знаю. Ти мене знаєш. Ось так. А ти хіба не чекав, що він кинеться?

— Авжеж, чекав. Але я сидів на трибуні, це дуже далеко.

— Лише якихось шість — вісім футів, а здається, ледве не з милю, — сказав він. — Ти вже вибач. Тепер ти до кінця сезону завжди будеш у кальєхоні зі мною. Тільки в Більбао це не вдалося.

— Я не хочу бути обтяжливим.

— Ти не можеш бути обтяжливим, — сказав він. — Ти мій компаньйон. Ну як, ти задоволений?

— Не жартуй. А ти?

— Так, — відповів він. — По-перше — в Більбао. По-друге — ніяких трюків. Sin trucos.

Луїс Мігель дуже мучився, лежачи на своєму лікарняному ліжку. Ріг ввійшов в ще незарубцьовану рану, яку він дістав у Валенсії, споров шов і проник у черевну порожнину. В палаті було душ шість, і Луїс Мігель, долаючи біль, був дуже люб'язний з усіма. Його дружина і старша сестра повинні були вночі прилетіти з Мадріда.

— Мені дуже прикро, що я не міг пробратися в лазарет, — сказав я. — Як справи?

— Так собі, Ернесто, — сказав він дуже тихо. — Маноло вам допоможе.

Він лагідно усміхнувся.

— Уже допоміг, — сказав він.

— Може, відвести усіх звідси?

— Бідолахи, — сказав він. — Ви завжди так спритно їх відводите. Мені вас бракувало.

— Побачимося в Мадріді, — сказав я. — Можливо, якщо ми підемо, хоч хтось із них здогадається піти також.

— Ми так ефектно виходимо всі разом на фотографіях.

— Побачимося в готелі «Рубер», — сказав я. «Рубер» — це мадрідська лікарня.

— Я залишив номер за собою, — сказав Луїс Мігель.

Свято, що завжди з тобою

Якщо ти мав щастя замолоду жити в Парижі, то, хоч де б ти бував згодом, він довіку залишиться в твоєму серці, бо Париж — це свято, що завжди з тобою.

Ернест Хемінгуей, з листа другові, 1950.

Передмова

З причин, цілком достатніх для автора, в цій книжці нічого не сказано про чимало місць, людей, спостережень і вражень. Деяких речей ще не можна розголошувати, а деякі всім відомі, про них багато писали й, безсумнівно, писатимуть ще.

Тут не згадується про стадіон «Анастазі», де ринг був у саду, столики стояли просто під деревами, а офіціантами були боксери. Не згадується ні про тренування з Ларрі Гейнсом, ні про славнозвісні двадцятираундові бої в Зимовому цирку. Ні про таких добрих друзів, як Чарлі Суїнні, Білл Берд і Майк Стрейтер, ні про Андре Массона та Міро. Не згадується й про наші подорожі до Шварцвальду, про цілоденні прогулянки в улюблених гаях навколо Парижа. Було б дуже добре, якби все воно увійшло в книжку, але поки що доведеться обійтись без цього.

Коли читач хоче, він може вважати цю книжку белетристичною. Але трапляється, що й така белетристика проливає якесь світло на те, про що доти писали як про реальність.

Ернест Хемінгуей. Сан-Франсіско-де-Паула, Куба, 1960

Затишне кафе на площі Сен-Мішель

А потім погода зіпсувалась. Одного дня почало дощити, і то був кінець осені. На ніч нам доводилося зачиняти вікна від дощу, й холодний вітер обносив листя з дерев на площі Контрескарп. Листя лежало пожовкле, намокле, і вітер шмагав дощем великий зелений автобус на кінцевій зупинці, а в «Кафе аматорів» набивалося повно народу, і вікна його пітніли зсередини від духоти й тютюнового диму. Це було безрадісне, брудне кафе, в ньому збиралися п'яниці з усього кварталу, і я не ходив туди, бо там стояв сморід немитих людських тіл і кислого перегару. Завсідники й завсідниці «Аматорів» були п'яні весь час — цебто весь час, поки мали гроші, — і здебільшого від вина, яке вони замовляли півлітровими чи літровими пляшками. Відвідувачам пропонувалися всілякі аперитиви з дивними назвами, але мало хто дозволяв собі замовляти їх — хіба що чарочку для початку, щоб дужче брало вино. П'яниць жіночої статі тут називали poivrottes, що означає «алкоголічки».

«Кафе аматорів» було вигребом вулиці Муфтар, тієї чудової, вузької, завжди людної торгової вулиці, що виходить на площу Контрескарп. Убиральні без сидінь у старих будинках — по одній на кожному поверсі коло сходів, з цементними підвищеннями у формі підошов обабіч отвору, щоб locataire[8] не послизнувся, — з'єднувалися з вигребами, вміст яких викачували вночі в асенізаційні бочки. Влітку при відчинених вікнах нас діймав шум насосів, і в повітрі ширився важкий сморід. Асенізаційні