Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

З першими холодними зимовими дощами раптом проступав назовні смуток міста, і вже не було більше високих білих будинків, а тільки мокра чорнота під ногами й зачинені двері крамничок — з цілющим зіллям, канцелярським приладдям, з газетами, — а потім двері приймальні дипломованої акушерки та готелю, в якому помер Верлен і в якому, на горішньому поверсі, був номер, де я працював.

На горішній поверх вели шість чи вісім сходових маршів, там було дуже холодно, і я знав, скільки коштує пучок хмизу, три жменьки перев'язаних дротом соснових скіпок завдовжки з піволівця, що мають від того хмизу зайнятись, і оберемок сирих дров — паливо, потрібне для того, щоб обігріти кімнату. Тож я перейшов вулицю і крізь завісу дощу подивився, чи в готелі хтось топить і чи добра тяга. Але димарі не курились, і я подумав, що димохід холодний, тяги не буде, кімната тільки наповниться димом, і дрова згорять даремно, а разом з ними й гроші, — і пішов собі далі під дощем. Я проминув ліцей Генріха IV й старовинну церкву Сент-Етьєн-дю-Мон, перетнув площу Пантеону, де завжди гуляють вітри, звернув, шукаючи захистку, праворуч, вийшов, нарешті, на підвітряний бік бульвару Сен-Мішель, проминув музей Клюні, перейшов бульвар Сен-Жермен і на площі Сен-Мішель увійшов до кафе, яке давно вподобав.

Це було гарне кафе, тепле, чисте й привітне. Я повісив свого старого плаща на вішалку, щоб він просох, поклав приношеного капелюха на полицю над лавою і замовив café au lait[9] Офіціант приніс каву, я вийняв з кишені записника та олівець і заходився писати. Я писав про життя десь у Мічігані, а що день був непогідний, холодний, вітряний, то й в оповіданні він виходив такий самий. Я вже не раз зустрічав кінець осені — дитиною, підлітком, юнаком — і знав, що в різних місцях про неї пишеться по-різному — де краще, а де гірше. Певно, це і є те, що зветься пересадженням у новий грунт, думав я, і людям воно, мабуть, потрібне так само, як рослинам. В оповіданні хлопці пили, тож і я відчув спрагу й замовив ром «Сент-Джеймс». Того холодного дня він видався мені особливо смачним, і, пишучи далі, я з насолодою відчував, як чудовий мартініканський ром зігріває тіло й душу.

До кафе ввійшла дівчина й сіла за столик біля вікна. Вона була вродлива, її свіже обличчя сяяло, мов щойно викарбувана монета, якщо тільки монети карбують із гладенької, обмитої дощем шкіри, а її волосся, чорне, як воронове крило, лягало навскіс на щоку.

Я задивився на неї, переймаючись хвилюванням і збудженням. Я б залюбки ввів її у це оповідання чи кудись-інде, але вона сіла так, щоб їй видно було вулицю і вхід до кафе, і я зрозумів, що вона когось чекає. Тож я знову почав писати.

Оповідання писалося само собою, і я насилу встигав за ним» Я замовив ще чарку рому «Сент-Джеймс» і поглядав на дівчину щоразу, як підводив голову чи застругував олівець, скидаючи стружки в блюдце під чаркою.

Я побачив тебе, красуне, і тепер ти моя, хоч ти й чекаєш когось іншого і хоч я, напевне, більше ніколи тебе не побачу, думав я. Ти належиш мені, і весь Париж належить мені, а я належу цьому записникові й цьому олівцеві.

Потім я знов заходився писати й заглибився в оповідання, занурився в нього з головою. Тепер уже оповідання не писалося само собою, тепер писав його я, не підводячи голови, забувши про час, не думаючи, де я, й не замовляючи більше рому «Сент-Джеймс». Ром «Сент-Джеймс» набрид мені, хоч я про нього не думав. Нарешті оповідання було закінчено, і я відчув, що дуже втомився. Я перечитав останній абзац, а тоді підвів голову, щоб іще раз глянути на дівчину, але вона вже пішла. Сподіваюсь, вона пішла з гарним хлопцем, подумав я. А проте мене пойняв сум.

Я згорнув записник з оповіданням, сховав його до внутрішньої кишені й попросив офіціанта принести дюжину portugaises[10] і півкарафи сухого білого вина. Закінчивши оповідання, я завжди відчував смуток, і радість, і якусь порожнечу, немов після любощів. Я був певен, що оповідання вийшло дуже добре, але наскільки — я побачу, тільки прочитавши його завтра.

Я їв устриці, що пахли морем і мали легкий металевий присмак; холодне біле вино змивало цей присмак, лишаючи тільки запах моря й відчуття соковитого м'якуша на язику, і я ковтав холодну рідину із скойки й запивав терпким вином, і незабаром ота порожнеча зникла, я знову відчув себе щасливим і почав укладати плани.

Тепер, коли прийшла негода, ми можемо залишити на якийсь час Париж — податися туди, де не дощ, а сніг падає між сосон і вкриває дорогу й гірські схили, високі схили, на яких він порипуватиме під ногами, коли ми вертатимемося вночі додому. Під Лез-Аваном є шале, де чудово годують, де ми будемо вдвох, і з нами будуть книжки, і вночі нам буде тепло вдвох у ліжку, й у відчинені вікна сяятимуть зірки. Ось куди ми поїдемо. Залізничні квитки третього класу коштують недорого. А за пансіон ми платитимемо не набагато більше від того, що витрачаємо в Парижі.

Я відмовлюся від номера в готелі, де я пишу, й тоді нам треба буде платити лише за квартиру на вулиці Кардинала Лемуана, 74, а це зовсім небагато. Я вже послав кілька репортажів у Торонто й тепер мав одержати за них гонорар. Писати репортажі я міг скрізь, за будь-яких обставин, а на цю поїздку грошей нам вистачить.

Може, залишивши Париж, я зможу писати про нього, як у Парижі пишу про Мічіган. Я не розумів, що не визрів ще для цього, бо ще не знав по-справжньому Парижа. Але кінець-кінцем так воно й вийшло. Тож ми поїдемо, якщо дружина погодиться. Я покінчив з устрицями, допив вино, розрахувався й рушив найкоротшою дорогою додому, на вершину пагорба Святої Женев'єви, під дощем, який псував тепер лише погоду, але аж ніяк не життя.

— По-моєму, це чудова