Читати книгу - "П’ятий номер"

– Що робитимеш? – спитала мати.

– Завтра поїду, – буркнув він, хоч знав, що це ще вилами по воді писано, це, зрештою, найменше залежить від нього.

– Сашко помер, я тобі писала? – Ганя подивилася на сина якось значуще. – У психіатричці.

Він звів від тарілки обличчя.

– Ні, не писала. Коли?

– Та от з місяць. Я тобі, здається, писала.

– Не дістав я того листа, – сказав він, відчуваючи нудьгу, як завжди, коли згадував божевільного.

– Так він, сердешний, мучився, – неквапно плив материн голос. – Кричав, щоб його врятували. Дуже боявся вмирати і плакав.

Відсунув суп: нудьга ще більше стисла серце.

– А під кінець утекти хотів звідти. За ним уже не дуже й наглядали: кволий був. А він якось там вирвався. Переліз через паркан і побіг до річки. Там він, коло річки, й помер.

Тиха нудьга висіла в хаті. Сонно бабралась у розлитому на столі супі муха: мочала в краплю хоботка, пила, тоді виймала й перепочивала. Знову пила і знову перепочивала. Крутилася курява у сонячних плямах, сонно крапала вода із підвішеного над емальованою мискою умивальника. За вікном пискнула якась пташка, а на столі стояла тарілка з недоїденим супом і бабралась у калюжці муха.

– Все одно він був уже не житець на цьому світі…

Але Андрій уже не думав про божевільного. Дивився на стіну, на якій було розвішано цілу колекцію фотокарток у черепахових рамцях. Весь їхній рід від баби й діда, всі Ганяні сестри і брат, всі двоюрідні. Бачив і себе: малий пузань он там, на груповому фото, де зібралася вся родина, – стоїть посередині у тісній курточці і матроських штанцях на одній шлейці поверх тої куртки. Зовсім не був схожий на себе великого, хоч би з тої фотокартки, коли знявся, прийшовши з тюрми. Здалося навіть – це вигадка, ніколи не ходив він у тих штанцях на шлейці й ніколи не носив тої тісної курточки. Лихо почалося значно пізніше, подумав він, тоді, коли зайшов у загс із своєю мальованою кралею і поставив на папері свій шкарбкуватий підпис. Пошукав очима їхнього весільного фото, але місце було порожнє – світлий квадратик на стіні, бліде віконце, в яке й зараз бракує йому сміливості зазирнути. Знав: той квадратик не криве дзеркало, як переконував себе в тому ось уже декілька років, але це теж нічого не вирішує. Принаймні доти, доки горить у грудях той чорний вогонь і доки ходить по світі опасована чорними обручами зебра…

Він вийшов на вулицю (вулиця кепсько мощена, замість хідників тягнуться грунтові стежки, хати тільки з одного боку, з другого – висока глиняна гора з кам’яними виступи ями) і майже відразу зустрівся з Піддубним. Власне, зіштовхнувся, бо татарське обличчя з вузькими оченятами випірнуло перед ним якось відразу. Вони дивилися один на одного трохи задовго: Піддубний – насторожено і трохи вивідчо, а Андрій – важко й тупо. Зрештою в очах Піддубного промайнуло щось наче усміх.

– Що, не впізнав, що так дивишся? – спитав Піддубний.

– Та впізнати, дядьку, я впізнав, – сказав Андрій. – Тут про вас, дядьку, люди хороші брехні розпускають.

В очах у Піддубного спалахнув острах, але вуста його розповзлися в тремкому усміху.

– То що ж там люди про мене розпускають? – спитав.

Андрій зирнув поверх голови Піддубного, пливли по небі хмари, між них блискоти, коли з’являлося сонце, ось і зараз вулиця залилася іскристим теплом, так само як і усміхнене обличчя цього бабія. Андрій раптом схопив Піддубного за рукав, відчувши, як здригнулося за нехитрою одежиною його тіло, і наблизив до бабія велике й також усміхнене лице.

– Може, вип’ємо, дядьку, га?

Обличчя Піддубного ще більше оскалилося, татарські очі заяскріли дрібною іскрою.

– Вгостить хочеш, чи, може, за мій щот? – спитав хитро.

– За твій щот чорта лисого вип’єш, – сказав Андрій, повертаючи у двір, Піддубний слухняно поплівся за ним.

– Нє, чого ти так, – сказав, наздоганяючи Андрія. – Коли в мене є гроші, то я й угостити люблю. Зараз, брат, у мене ні гроша, але угостити я люблю.

Вони вийшли до мосту, і повз них прогриміла, важко струшуючись по бруківці, вантажна машина. Неподалік пивниці хлопці грали в м’яча, біля Гармашів повсідалися на лавочці жінки, лузали насіння й теревенили. За парканом стояв, виставивши вкриті старечим ластовинням руки, псищанський піп – грівся на сонці і, як кіт, примружував очі. Шматник Йоська прив’язував до стовпчика свого білого, низькорослого коника; у куряві лежав чорний, кудлатий пес і завзято вигризав з шерстини воші. Бігла зграйка курей, спереду мчався червоний,